В тіні янгола смерті - Тарас Завітайло

— А що це таке? — не зрозумів Никодим.

— Двобій, — відповів Андрій і невдоволено покосився на Івана. — Але безкровний. Хіба що подряпини можуть бути. Воно тобі не треба.

Але очі водяника вже спалахнули лукавими вогниками.

— А чом би й ні? Давай!

Козак і водяник випили — рівно стільки, щоб розігріти кров.

— Не подобається мені це, — пробурчав Бородавка і вийшов за козаками і Никодимом. До них приєдналася ще кілька козаків, що сиділи в «Чопику».

Іван скинув каптан і лишився в одній сорочці. Хоробро перехрестивши повітря шаблею, козак запросив Никодима.

— Прошу.

Водяник поплював на долоні й витер їх об сідниці.

— Ну, давай, козаче!

На майдані вмить з’юрмилися козаки, утворивши велике коло, в середині якого проходив двобій, і Колій та водяник пішли кругами.

Герці на Січі були справою звичайною. Зазвичай ці двобої закінчувалися загальним сміхом та дружною пиятикою і були безкровними, якщо не зважати на незначні подряпини. У випадку ж, коли важке поранення спричиняло каліцтво або смерть, винуватець суворо карався, доходило навіть до забиття кийками.

— Дивіться не перестарайтеся, — попередив Бородавка.

Іван напав несподівано. Його шабля блискавично зринула в повітрі, але водяник спритно відбив удар. Шабля свиснула знову — цього разу водяникові прийшлося позадкувати, але посмішка не зникла з його обличчя. Козаки знали, що Колій вправно володіє шаблею, і були впевнені в його перемозі.

— Ну, Іване, дай йому перцю! — кричали з юрби одні.

— А хто це? — вказували на водяника інші.

— Якийсь кацап Никодим, — відповідали треті. — Кажуть, знався з батьком нашого Сивого.

— Донський?

— А дідько його зна!

Андрій і Бородавка були на боці водяника.

— Давай, Никодиме! — кричав Андрій.

— Не схиб! — підтримував Бородавка.

Никодим відступав, Іван брав гору.

— Нарубай краще Мойші дров! — кепкував Колій.

— Ще встигну! — відповідав водяник і, відбивши напад козака, сам зненацька перейшов у наступ. Топір його крутився все швидше й швидше. Іван відступав, а Никодим завертів «млин», та так швидко, що топір аж засичав, розсікаючи повітря. Козак зробив відверту спробу знову перейти в наступ, але водяник присів, крутнувся — і всі зойкнули… Іван як укопаний застиг з піднятою шаблею, а топір Никодима зупинився в дюймі від живота козака.

— Отут би й був тобі гаплик, козаче, — спокійно сказав водяник і опустив топір.

Запорожці схвально загули.

— Я такого зроду не бачив, — сказав козак, ховаючи шаблю до піхов. — Дай-но я тебе обійму! — І щиро обняв Никодима. — Нагнав ти на мене страху, хоч я й не з полохливих!

Водяник широко посміхнувся і крикнув юрбі:

— Гайда в корчму! Усі, хто є! Пригощаю!

Усі козаки дружно повалили в «Чопик».

— А точно залишитися не можеш? — запитав Колій водяника, сівши за стіл.

Никодим зітхнув.

— Не може, — відповів за нього Андрій.

— Шкода, — і собі зітхнув Колій.

І стали козаки гуляти. А гуляли в ту пору, скажу я вам, славно — горілка і пиво лилися рікою, співали й танцювали до знемоги!

Сиділи козаки в корчмі недовго. Лише по три чарки хильнули, як раптом хтось узяв бандуру, вдарив у струни, і гучна юрба запорожців висипала з корчми на майдан. За столом лишилися лише водяник і характерники.

— І куди ти тепер? — запитав Никодима Андрій.

— Спершу до Черкас — на базар треба, а потім зберу своїх — і на Інгулець. Відьом болотяних душити.

— А що ж вони — невже так допекли? — запитав Бородавка.

Никодим насупився.

— Винокурню розгромили, без горілки всю братію лишили, — буркнув він.

Андрій голосно розсміявся.

— Степане! Так ці шельми на Інгульці горілку гнали!

Але Бородавка засумнівався.

— Стривай, Сивий, тут ще щось має бути… Щоб через горілку горлянки різати… Що вони ще накоїли?

Никодим опустив очі долу.

— Друга нашого, лісовика Сомка задрали, трясця їх болотяній матері, — глухо відповів водяник.

Запала тиша. Характерники мовчки дивилися на водяника. Гірка новина грудкою застигла в горлі.

— Чуєш, Степане, — сказав нарешті Андрій надтріснутим голосом, — однак ми без діла сидимо, а