В тіні янгола смерті - Тарас Завітайло

— У-у-ух! — ухнув Вітряк. — Як красиво!

— Дивна дівчинка, — буркнув про себе водяник, і всі зайшли в хату.

За сніданком Андрій розповів, як Никодим хотів записатися в ряди запорожців, і всі щиро сміялися з того, а найбільше сам Никодим. Незабаром козаки і нечисть стали збиратися в дорогу. Андрій сказав Гапці.

— Коней ми в Очеретянці залишимо, а самі візьмемо дуб. До Інгульця Дніпром підемо. Проведеш нас до ріки?

Гапка кивнула. Їй зовсім не хотілося так скоро розставатися з козаком, та виду вона не подала і таки провела дивну компанію до пристані.

Сонце вже перейшло за полудень, коли дуб з козаками і нечистю відплив від берега. Гапка стояла на березі й махала рукою.

Хоча вода на Дніпрі зараз стояла досить висока, подорож ним у будь-яку пору була небезпечною — через пороги. На Дніпрі цих величних творінь природи налічувалося рівно дев’ять. Гострими пасмами скель піднімалися вони з дна могутньої ріки, перегороджуючи воді шлях. Вода тут вирувала і ревіла, як у киплячому казані, і ревіння це чулося за багато верст. Незліченні нуртовища запросто могли закрутити, затягти і рознести на друзки човен, що стрімко йде до них. Лише божевільні діти запорізьких привіль — козаки — насмілювалися плавати тут. Справа ця вимагала особливого вміння і неабиякої майстерності. Досвідчені козаки-лоцмани, знаючи найбільш безпечні місця, довгими жердинами скеровували свої судна в потрібному напрямку, уникаючи, здавалося б, неминучої загибелі.

Більші судна справлялися річкою за допомогою канатів. Один невірний крок — і заплаче десь на Україні сива мати або вдарить себе в груди осиротіла вдова. От що чекало переду дуб!

Крім порогів, небезпеку становили й «щітки» — так запорожці називали підводні скелі.

Вітряк, хоча й бував раніше на Низу, але по ріці ще не ходив жодного разу і тому помітно нервувався.

Дуб підходив до першого порога — Кодацького. Ще здалеку було чути несамовите ревіння води, що падає.

— У-у-у! До берега давай! — закричав Вітряк і вчепився побілілими пальцями в борт дуба.

— Не можна до берега, — спокійно відказав Бородавка, — там нам амінь буде. Розіб’ємося. Прохід по середині.

Степан і Сивий узялися за довгі жердини, а водяник сів на стерно.

— У-у-у! Потопите мою грішну душу! — завив домовик.

Дуб пішов у вузький прохід між скелями і зірвався в безодню. Вітряк зі страху заплющив очі… Але човен, вправно виляючи між гострих каменів, вийшов на тиху воду.

Домовик полегшено зітхнув.

— Ух!

— А тепер можна і до берега пристати, — сказав Андрій; Вітряк завзято закивав.

Правий берег Дніпра був скелястий, поритий балками і порослий дубовими лісами, лівий же, був рівнинний, і лісу росло там лише по річці Самарі.

Човен причалив до піщаної коси правого берега, і всі вийшли.

— Тут підкріпимося і перепочинемо, а потім підемо далі, — сказав Бородавка.

Берег тут здіймався не так круто, тож можна було вийти до лісу, що шумів над Дніпром.

— Вогонь розпалити, чи що? — запитав Никодим.

— Аякже, — відповів Андрій, і всі пішли до лісу за хмизом.

Щойно вони зайшли в ліс, як Никодим і Вітряк стали тривожно оглядатися, і це помітив Андрій.

— Чого це ви? — запитав він.

— Тихо! — сказав Вітряк. — Чуєш, Никодиме?

— Чую, — майже пошепки відповів водяник.

В цей момент кора столітнього дуба, що ріс прямо перед ними, тріснула і розійшлася. Відкрилося широке дупло, а відтіля показалася голова.

— Потороча! — в один голос вигукнули всі четверо.

— Лісова! — додав Бородавка.

Істота нічим не відрізнялося від тієї, яку козаки бачили в степу, хіба що тільки шерсть її була чорнішою. Потороча посміхнулася і закивала головою. Вітряк швидко відшукав у траві пару жолудів і простягнув істоті. Потороча їх узяла, ще раз посміхнулася і сховалася в дуплі. Кора стала на місце.

— Це ж треба! Тиждень тому степову бачили, а тепер і лісова явилася!

— У! Добрий знак, — зауважив Вітряк.

— Авжеж, — підтвердив водяник.

— А скажи, Никодиме, або ти, Вітряку, — звернувся до нечисті Бородавка, — яка добріша, а яка зліша — лісова чи степова?

— Якщо їх не чіпати, то обидві добрі, — відповів Никодим.

— У! А коли зачепиш — добром не минеться, — додав Вітряк.

Андрій лише посміхнувся. З такими авторитетами не посперечаєшся.

Набравши хмизу, чесна компанія спустилася до Дніпра. Тільки-но розпалили багаття, Никодим наштрикнув на прутик шматочки сала і почав їх смажити.

— От скільки живу, — почав Бородавка, — усе намагаюся з’ясувати, хто