Патя в світі Галілео. Боротьба за виживання - Любава Олійник

Я спробувала відправити повідомлення Глібу — проте воно залишилося непереглянутим, як і попереднє, яке відправляла ще з потяга. З’явилася думка, що, мабуть, після включення в проходження гри і переведення сторінки на інші ресурси, мій телефон був наче поза зоною дії мережі. Але ж точно останню відповідь у квесті надсилала після того, як написала Глібу. Щось тут не сходиться!

Тут мережі не було, залишалося лише чекати, що Гліб мене сам вистежить. Він у мене справжній профі, та й місцевість, на відміну від мене, добре знає. Треба просто набратися терпіння.

Я піднялася на ноги і вирішила як слід роздивитися нову тимчасову домівку на кілька днів. Сподівалася я на краще і довше залишатися не планувала. У мене тут місія, а не відпустка!

Краєвиди були приємними: місто невелике, не перенасичене, але стилізоване у стилі Hi-tech. Високі скляні будівлі, чітко розмежовані доріжки та вулиці. Яскраві квіти, кущі й дерева розбавляли металеву строгість. Навіть фонтани функціонували, додаючи атмосферності. Але найбільше виділялося небо — на ньому «висіли» два супутники, ніби місяця, а вдалині виднілися інші планети.

Місто було розраховане максимум на кілька тисяч людей. Скляні багатоповерхівки займали мало місця, проте могли вмістити кілька шкіл чи один університет.

Я згадала, що шукаю своїх однокласниць, і наступної миті, ніби на замовлення, помітила знайому фігуру.

— Патя, зачекай! — гукнув жіночий силует.

До мене наближалася дуже стривожена дівчина. Волосся скуйовджене, одяг пошарпаний, але загалом одна з моїх однокласниць, Катя, виглядала нормально. Хоча, як на людину, яка потрапила в інший світ, вона, звісно, була в паніці.

— Привіт, Катя.

— Патя, яка я рада тебе бачити! — вона повисла в мене на шиї й розплакалася. Туш розтеклася, хоча, мабуть, не сьогодні, а значно раніше. Здавалося, вона пережила справжній кошмар.

— Я теж рада... А де ми, до речі? — вдала, що тільки зараз почала замислюватися.

— Ми хотіли просто покепкувати... Нічого серйозного! І в одну мить — опинилися тут. Ти ж мала бути в школі.

— Я і була. До сьогодні, — відповіла я, знизуючи плечима.

— То як ти тут опинилася? Невже теж пройшла цей квест?

Довелося розповісти заздалегідь підготовлену легенду.

— Відправлялася на конкурс з астрономії до Одеси. Сіла в поїзд, у телефоні залипла... Натрапила на гру. Бац — і я тут. Навіть кросівки не одягнула, — перебираю босими ногами в білих шкарпетках. — Добре, що дощу немає.

Катька якось пожвавішала, але за мить знову стала напруженою. Наче вона пережила щось жахливе і тепер боїться всього навколо.

— До речі, де ми? — перевела розмову я, але однокласниця була налаштована песимістично.

— В жахливому місці ми, Патя. Нікому не довіряй. Тут усі божевільні!

Останні слова не на жарт насторожили.

— З тобою щось трапилося? Що ти маєш на увазі?

— Так, тут справжня боротьба за виживання. Ще вчора я втратила дівчат, тікаючи від маніяка. Не знаю, де дівчата і скільки їх залишилося в живих, — зізналася вона з жахом в голосі.

Щось мені це не подобалося. Катя й справді виглядала досить переляканою. Треба щось з цим робити.

— Розкажи про все по порядку. Що це за реальність і як звідси вибратися? Нам потрібно знайти вихід!

— Ти ще не збагнула? Звідси не вибратися. Ми два дні блукали, знаємо кожен куточок острова-міста. Він тільки виглядає красиво. Зараз ти повинна зареєструватися на верхньому поверсі он тієї висотки.

— А якщо не зроблю?

Катя вже хотіла відповісти, коли до мене під’їхав пилосос і пролунав голос:

— Новоприбула, Патриція Швець, слідуйте за мною. Вам, Катерино Прудько, потрібно виконати своє завдання. Направляйтеся в бібліотеку.

Катя похитала головою й мовчки попрямувала до невеликої будівлі.

Я вирушила за пилососом, намагаючись не звертати уваги на диваків, що хаотично тинялися містом. Їхні очі були сповнені відчаю.

На тридцять шостому поверсі була приймальня і кілька людей чекали в холі. Розумію, що усі були новоприбулими, такими ж, як і я, "щасливчиками", які пройшли квест і опинилися в цьому місці. Я сіла на диванчик, до речі, досить зручний, і прийнялася спостерігати за іншими. На зручних стільчиках розташувалися: молоденька шатенка, чоловік років тридцяти та дві дівчини, що сиділи разом і щось обговорювали, явно подружки.

Мою увагу привернула знервована панянка. Дівчина, років двадцять п’ять, фарбована блондинка з високим хвостом та у спортивному одязі, немов щойно зі спортзалу. Ходила по коридору, ганяла вітер і голосно погрожувала генеральному директору, обіцяючи йому всі кари єгипетські. До неї під’їхала тумбочка з кулером і запропонувала освіжитися, та вона з усієї сили вдарила по пляшці, яка розлилася, створивши невеликий потоп. Після цього відчинилися двері кабінету, а він на цьому поверсі був один, до неї підбігли троє чоловіків і потягли за собою. Здавалося, що її силою затягують в пекло.

Через десять хвилин покликали двох дівчат-подруг. Тієї білявки більше не було. Ось так цікаво виходить, чи то її іншим виходом провели, чи де вона поділася? Залишалося тільки здогадуватися.

З кожною хвилиною, проведеною в цьому незрозумілому просторі, з’являлося дедалі більше питань. А відповідей, як завжди, не було.

Я підійшла до вікна, намагаючись звірити панораму з уявною схемою Гліба... І здалося, що острів збільшився.

Дівчата вийшли і попрямували до ліфта, поводилися дуже стримано, але обережно. Наче вони щойно побували на допиті.

За ними досить швидко вийшов чоловік, черга наближалася невпинно. Я підійшла до вікна, щоб роздивитися панораму міста і уявно звірити зі схемою Гліба, проте мені здалося, що острів все-таки збільшився. Або це просто в мене галюцинації від пережитого стресу.

Ох, непростим виявився цей світ.

— Патриція Швець, увійдіть, — почувся механічний голос, наче з фільму про роботів.