Борва мечів - Джордж Мартін

— Ніколи?

Шия в Санси так заніміла, що вона ледве спромоглася кивнути.

— То й нехай, — вичавив із себе Тиріон, — недарма ж боги для таких, як я, наробили на світі удосталь повій.

Він стиснув короткі тупі пальці у кулак і поліз додолу з ліжка.

Ар'я V

Камінний Септ був найбільшим містом, яке Ар’я бачила від своєї втечі з Король-Берега. Її батько — так розповів Гарвін — здобув тут перемогу в знаній та великій битві.

— Слуги Навіженого Короля нишпорили за Робертом — хотіли упіймати, перш ніж він з’єднається з вашим батьком, — казав стражник, поки вони їхали до брами. — Роберта було поранено, за ним ходило кілька друзів. А тим часом тодішній Правиця, князь Конінгтон, захопив місто з чималим військом і заходився обшукувати домівки. Та не встиг він знайти, кого шукав, як до міста допалися князь Едард і ваш дідусь. Вони подолали мури, але князь Конінгтон чинив шалений опір. Нападники та оборонці билися на майданах, у провулках, навіть на дахах будинків. Септони в усьому місті калатали у дзвони на сполох, щоб міщани сиділи удома, зачинивши двері. Та Роберт, почувши дзвони, зробив навпаки — вийшов зі схованки, щоб і собі стати до бою. Кажуть, того дня він убив шістьох ворогів. Один із них був Милош Мутон — знаний лицар, що колись служив принцові Раегару зброєносцем. Роберт убив би і Правицю, але битва не звела їх разом. Натомість Конінгтон тяжко поранив вашого дідуся, князя Таллі, та вбив пана Дениса Арина, улюблене дитя Долини. А потім побачив, що битву програно, і чкурнув геть швидше за тих грифонів, що танцювали на його щиті. Згодом ту битву назвали Битвою Дзвонів. Роберт завжди казав, що її виграв ваш батько, а не він.

З вигляду міста Ар’я вирішила, що тут і останнім часом не обійшлося без битв. Міську браму, зовсім нову, змайстрували зі свіжого дерева; купа обгорілих дощок за муром вказувала, куди поділася стара.

Камінний Септ наїжачився обороною і відчиняти браму не збирався, та коли сотник на воротях побачив, хто до них їде, то розчахнув бічну потерну.

— Як вам тут ведеться з харчами? — спитав Том, коли увійшов досередини.

— Та нівроку. Допіру важче було. А оце нещодавно Мисливець пригнав отару овець, та й через Чорноводу торгуємо потроху. Щастить, що на південь від річки врожаю не спалили. Щоправда, навколо тиняється чимало таких, що раді забрати усе до останньої зернини. Одного дня тут тобі вовки, іншого — Блазні. Хто не шукає хліба, той лізе грабувати чи жінок ґвалтувати. А кому не треба золота й дівок, той шукає клятого Крулеріза. Подейкують, він вислизнув у князя Едмура просто між пальців.

— Князя Едмура?! — перепитав, насупившись, Лим. — То що, князь Гостер помер?

— Може, й не помер, та вже наставляється. А чи Ланістер не до Чорноводи тікає, як гадаєш? Тудою ж до Король-Берега найшвидше. Мисливець божиться, що саме туди він і поткнеться.

Не чекаючи на відповідь, сотник продовжив:

— Він і хортів з собою взяв, понюхати. Якщо пан Хайме десь неподалік, вони його винюхають. Я сам бачив, як ті хорти ведмедя на клапті шматують. Цікаво, а чи лев’яча кров їм смакуватиме?

— З трупу, подертого на клапті, зиску ніякого, — зауважив Лим. — Мисливець мав би розуміти, якщо не конче дурний.

— Коли прийшли західняки, то зґвалтували дружину і сестру Мисливця, спалили йому врожай, з’їли половину його овець, а іншу половину порубали задля розваги. Убили шістьох собак, а трупи вкинули до криниці. Не знаю, кому як, а йому нема кращої втіхи, ніж подертий труп Крулеріза. Та й мені теж.

— Краще йому цього не робити, — наполягав Лим. — Кажу тобі, дурню — не варто!

Ар’я їхала між Гарвіном та Анжеєм вулицями, де колись бився її батько. На пагорбі вона побачила септ, а під ним — міцний дитинець сірого каменю, трохи замалий для тутешнього містечка. Утім, кожен третій будинок, який вони минали, перетворився на зчорнілу шкаралупу, та й людей навколо не виднілося.

— Невже тутешні міщани усі мертві?

— Та ні, лишень поховалися.

Анжей вказав на двох лучників, що сиділи на даху, і кількох замурзаних хлопчаків, які порпалися у кам’яній руїні — колишній місцевій пивниці. Трохи далі тутешній пекар розчахнув віконниці й загорлав вітання до Лима. На його голос зі своїх схованок повизирали інші люди, і скоро навколо прибульців закипіло життя.

На базарному майдані посеред міста стояв водограй у подобі пструга в стрибку, що бризкав водою в мілку водойму. Коло нього жінки наповнювали цебра та глеки. За кілька кроків на рипливих дерев’яних стовпах висіло з тузінь залізних кліток. «Воронячі клітки» — упізнала їх Ар’я. Та гайвороння у них не сиділо, а клопоталося ззовні кліток на прутті або хлюпалося у воді. А в самих клітках сиділи люди.

Побачивши їх, Лим натягнув повід і насупився.

— А це що в біса таке?

— Правосуд, — відповіла одна з жінок коло водойми.

— Вам бракує добрих конопляних зашморгів, абощо?

— Це зроблено з наказу пана Вілберта? — запитав Том.

У відповідь йому зареготав якийсь чолов’яга.

— Леви вбили пана Вілберта ще з рік тому. А синочки його нагулюють жиру на заході з Молодим Вовком. Гадаєш, їм не байдуже до таких, як ми? Оцих вовків схопив Мисливець.

«Вовків!» Ар’ї аж заціпило, спиною поповз холод. «Це ж люди Роббові та батькові.» Вона відчула потяг до кліток і наблизилася. Пруття не дозволяло бранцям ані сидіти, ані крутитися — вони мусили стояти голі, відкриті сонцю, вітру та дощу. В перших трьох клітках знаходилися мерці — круки-падлоїди видзьобали їм очі, але порожні очниці, здавалося, стежили за нею. Четвертий бранець у шерезі ворухнувся, коли Ар’я його минала. Кущувату бороду навколо рота вкривала кров та мухи. Коли він заговорив, мушва здійнялася хмарою в повітря і задзижчала навколо голови.

— Води… — захрипів він. — Благаю… пити…

Чоловік у наступній клітці розплющив очі на його голос.

— Сюди… — мовив він. — Сюди… мені…

То був старий з сивою бородою та лисою головою, помережаною від віку бурими плямами.

За старим у клітці висів ще один мрець — рудобородий здоровань, у якого ліве вухо та скроню вкривала сіра гнійна пов’язка. Та найгірше в нього коїлося між ніг, де від усього причандалля лишилася чорна дірка з