Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— Відрядження треба завізувати!

«П’яна Камбала» на арангенські мірки виявилася вельми пристойним закладом — тут була електрика. Ніколи не думав, що буду сприймати таку просту рік, як розкіш! Хоча, місцеві на алхімічні нововведення особливо не покладалися — на стінах видно було гачки для гасових ламп.

Це мене добило.

Скажіть, в чому смисл: десять років збивати в Інгерніці ціни на зерно, а самим ходити босими по коров’ячках? І не то, що в арангенців не було можливості долучитися до цивілізації — в Краухарді ж народ якось давав собі раду. Може, їм на радість гарувати в полі від сходу до заходу сонця замість того, щоби купити один-єдиний трактор? В цьому руслі природнішим виглядало рішення влади відмовитися від НЗАМПІС, типу, щоби чужинці не відривали пейзан від роботи. Особисто мені до вивихів арангенської економіки було глибоко фіолетово, але тепер я краще розумів, чому звідси злиняли всі чорні — було в цьому всьому якесь відчуття павутини, чи що, ніби, тебе заштовхують в шкуру робочого мула, і незрозуміло, на кого сердитися. Цікаво, а як білі сприймають таку ситуацію?

Та пофіг! Мені ще білого на шию, і я взагалі зваріюю.

На жаль, проблеми з дикцією на балакучості Алеха не позначилися, лише на зв’язаності мови. З усього потоку иків і гиків мені вдалося вловити лише те, що мій приїзд був дуже своєчасний — завтра вони збиралися кудись їхати, і мінімум на тиждень. Білий вломився в кімнату керівництва, навіть не постукавши перед тим (цікаві тут у них стосунки), і нам випало поспостерігати начальників у екзотичній позі — вони розглядали мій мотоцикл, який стояв прямо під вікном.

— Добрий день.

— Від незнайомого голосу вони дружно підстрибнули. Знайомство відбулося.

Джим Нурсен виявився сивоволосим джентльменом, білим магом скромних можливостей і членом Археологічного Товариства Інгерніки. Другий, трохи краще вбраний чоловік — містером Барраєм (чи то — завгоспом, чи то — управляючим). Посаду його я не запам’ятав, але суть була в тому, що Нурсен — керував, а з усіма практичними питанням іти треба було до Баррая. Шоста партія була, відповідно, археологічною експедицією. Питання, нафіга їм некромант?

Вияснивши, хто я такий, джентльмен невимовно зрадів (не часто побачиш білого, який радіє приїзду чорного мага), мені тут же відмітили прибуття і пояснили, що на місце подій ми вирушимо завтра зранку, на кораблі. Вициганити у них подробиці не вийшло — всі шифрувалися, як зарази. В якості компромісу мені вдалося домовитися, що Соркар буде жити на березі за рахунок казни і приглядати за моїми зомбі і мотоциклом.

— Це правда, що ти — н-н-н…

— Спеціаліст з ретроспективної анімації, — поправив я Алеха.

Конспірація накрилася мідним тазом майже одразу — взявшись допомагати з розгрузкою мотоцикла, білий першим ділом схопився за мого собаку (каюся, недогледів), після легкої втрати свідомості і враженого «що це?» йому довелося розповісти все. Ну, майже все.

— Нащо тобі?

— Дуже перспективна професія. Рідкісна, грошова. Взяв пару уроків, ніби, пішло.

— Це ж з-заб….

— Лише з людьми, про тварин в законі нічого не сказано, — і цю таємницю Сатал наказав мені берегти, як зіницю ока. Комусь в Інгерніці дико пощастило, що чорні мало читають. — Слухай, а у вас тут папір для писання десь розшукати можна?

— Н-нащо? — не зрозумів він.

— Н-нариси для звіту робити буду, — чесно признався я.

Ця хороша думка, як воно водиться, наздогнала мене з сильним запізненням. Лише покатавшись Арангеном тиждень, я зрозумів, що забуду все нафіг раніше, ніж повернуся в столицю. Алех негайно подарував мені абсолютно новий блокнот з дорогого розлінованого паперу і олівець (теж потрібно).

— Д-думали, в к-кінці місяця.

— Що, в кінці місяця? — не зрозумів я.

— Т-ти п-риїдеш, — пояснив Алех. — Те-тепер закінчимо р-р-р…

— … роботу раніше, — закінчив я замість нього.

Алех радісно закивав. М-да, важко з ним буде.

Ні, те, що вони хочуть закруглятися, не могло не радувати — у мене на все про все залишилося три тижні, а ще ж до Редстона треба якось добратися. Тепер, принаймні, не доведеться влаштовувати істерик організаторам робіт. Добре! Лише виспатися не вийде — Макса вичесати треба. І помити… На що перетворюється довгошерстий собака, якщо дозволили йому подорожувати своїм ходом, словами описати неможливо. Скажу чесно: в якийсь момент у мене з’явилося бажання розвтілити його і прикопати всього в землю. І що найобразливіше, поки я возився з зомбі, Соркар, свиня, солодко дрихнув. Від бажання розбудити його і пристроїти до діла мене утримувало лише те, що Джерело до нього колись повернеться, а от пам’ять при цьому не зникне.

Чи варто пояснювати, що зранку я був трохи не в формі.

В порту специфічний аромат Ґілада став таким густим, що його можна було майже торкнутися. Риба тут була всюди: вона сушилася в довгих сараях, подавалася в харчевнях, красувалася на вивісках (і під причалом гнила теж вона). Прямо зараз на причал витягували кошики зі сріблястими купами, які слабо ворушилися. Очі б мої цього не бачили!

Алех життєрадісно агукав, Соркар погигикав і щез, члени експедиції, фонтануючи ентузіазмом, збиралися на пірсі. Мене млоїло від з’їдженої на сніданок скумбрії (треба запам’ятати назву цеї страви і більше ніколи не брати). Нурсен розщедрився і найняв єдине на весь Ґілад судно з мотором — шхуну-китобоя. Флагман прогресу, ага. Того тупого алхіміка, який присобачив до вітрильника гребний гвинт, треба було втопити в кориті — у мене від одного вигляду цеї конструкції сльози на очах виступили. Ремінна передача!! В морі, і ще й при такому зусиллі на валу. Формою лопатей гвинта взагалі ніхто не озадачувався, якби вони просто масштабували звичайний двигун від човника, і то би краще вийшло. П’ять хвилин я печально спостерігав, як команда готується запустити олійний двигун (добре, хоч не спиртовий) і усвідомив, що в Арангені не лише чорних нема, але і алхіміків удень з вогнем не знайдеш.

З’явився Нурсен в компанії капітана, і народ став потрохи втягуватися на борт судна.

— Е-е… ваш багаж? — кивнув він.

— Так!

Напередодні ввечері я переклав усі необхідні речі в мішок (псувати валізу морською водою не хотілося) і тепер виглядав прямою протилежністю Соркару — чорний, який подорожує без нічого.

Команда, з гріхом пополам, завела двигун. З кормової прибудови повалив чорний дим, і всі пасажири, не змовляючись, перекочували в протилежний кінець судна.

— А це що таке? — мене зацікавив об’єкт, що стирчав на носі китобоя. Люблю всяку дивину і новинки!

— О, це чисто арангенський винахід — метатель з хімічним зарядом, — гордо пояснив капітан.

— З яким-яким зарядом? — насторожився я.’

— Зараз ми використовуємо суміш піроксиліну з селітрою…

Я пополотнів і швидко позадкував звідти. Свят, свят! От так не знаєш, попри що ходиш.

— Забери цю штуку звідси нафіг! Ти що, нас всіх убити вирішив?