Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
В передсвітанкових сутінках нас забрав з островів паровий катер, великий, швидкісний, весь від носа до корми обвішаний вимпелами військово-морського флоту. Цивільних серед його екіпажу не було. Якщо таким чином влада хотіла добитися, щоби ніхто не знав про місцезнаходження куполу, то своїх цілей маневр добився.
Над океаном починався світанок. Величезний простір, не стиснутий будинками чи горами, повільно наповнювався світлом, поверхня хвиль урочисто зберігала відтінки теплих і холодних кольорів, не дозволяючи їм змішуватися (як білу і чорну магію). Над водою висіла легка золотиста імла і ніяких орієнтирів від обрію до обрію. Крикливі морські птахи залишилися ближче до землі, тишу порушували лише рівномірний гул турбіни і вкрадливий шелест хвиль. Літні некроманти дрімали, Алех (який повинен був комусь в чомусь там допомагати) щасливо посміхався вітрові. Я намагався розгледіти в цих хвилях щось незвичайне і не міг (цікаво, яким прокляттям армійські специ прощупували дно?) В результаті, ціль подорожі з’явилася несподівано, збоку. Катер зробив крутий поворот і причалив до іншого судна, вищого і ширшого, ніяких розпізнавальних знаків на ньому не було. До збереження жахливої таємниці влада підходила дуже серйозно…
Я першим заліз мотузяною драбиною, і тут моя фізіономія стала саме такою, якою і мала бути в ретроспективного аніматора — мерзенно — злою. Скажемо прямо: алхімік має право не довіряти пристроям, в монтуванні яких участі не брав.
Агрегат, який вони обізвали «дзвоном», формою нагадував сигару і був набагато більшим, ніж можна було чекати — коло двадцяти метрів у довжину. Клепки розміром з монету навівали думки про вивернутий навпаки паровий котел, а кришка з маховиком — про недоброї пам’яті бродильний чан (причому всередині будемо ми). Інших подробиць конструкції видно не було — дзвін майже цілком знаходився у воді, для того, щоби його піднімати і занурювати, судно мало спеціальний навіть не отвір, а прогалину посередині (такий політ фантазії і розмах мені імпонували). Весь агрегат був густо намазаний свинцевим суриком.
— Нічо так чавунець.
— Взагалі-то він з бронзи, так чари краще тримаються.
Моя оцінка монструозної конструкції різко підскочила: якщо до роботи залучили магію, значить, до випробувань підходили серйозно і накопали купу недоліків (це плюс, коли недоліки виявляють до того, як вони стануть проблемами). Незрозуміло було лише одне, навіщо сурик.
— Скільки народу він бере?
Моряк знітився.
— Півтора десятка, по максимуму. Звичайно, комфорт мінімальний.
А зараз в цей банячок наб’ються одночасно дванадцять некромантів не рахуючи екіпажу. Чудесно! Все життя мріяв посидіти у когось на голові.
— У-удачі! — Алех дивився на підводний апарат з благоговінням і трепетом.
— Пофіг удачу, ти мені краще терпіння побажай.
На палубу почали вилазити мої колеги, судячи за їх похмурими пиками, думку про цей транспорт вони склали давно і міняти її не збиралися.
— А частинами не можна? — я спостерігав, як екіпаж пакує некромантів в агрегат..
— Ні. Час роботи регенератора обмежений.
Якби не моє жагуче бажання попасти в підводне місто, я знайшов би, що на це сказати (і навіть зробити, до речі). Літні чаклуни влаштовувалися на лавицях щільно-щільно, і сердито сопіли. Природньо! Нам же не просто доводилося торкатися одне одного (що для всякого чорного — образа), але ще і дивитися практично впритул, фізично не маючи місця для відступу. Хочете мою думку? Творці підводного агрегату явно щось не допрацювали. Посадили вони, значить, всіх чорних в цю коробочку, і — шубовсть! Цікаво, тут, крім мене, комусь читали в дитинстві казку про джина і пляшку? Чи скорше вже мідний казанок — колір відповідний.
Занурення в безодню зайняло більше, ніж півгодини.
Я скучав і думав, за яким хріном знадобилося щось будувати в такій жопі. Ні, вийшло вдало (на поверхні-то не збереглося нічого), але логіки ніякої. Я так розумів, що здійснити таку дурість людей могли примусити дві речі: вигода або небезпека, в смислі, вони знайшли тут щось безумно цінне для себе, або — від когось ховалися. Пропозиції з цього приводу, спочатку цілком тверезі, поступово набували в моїй голові все більш збочених форм, починаючи від засилля на поверхні драконів (звідкись же пішли легенди про вогнедишних монстрів) і закінчуючи товарно-грошовими відносинами з дальніми кругами Пекла.
Ні духоти, ні перепадів тиску у дзвоні відчутно не було, єдиним нагадуванням про незвичайність того, що стається, була тиша, ніби світ за оболонкою дзвінких бронзових стін раптом припинив своє існування. Неприємно, виявляється, бути єдиним джерелом звуку — ніби кожним подихом малюєш на собі мішень. Люди не сміялися, не балакали, намагалися не рухатися без зайвої нужди і напружено чекали. Лише шурхотів вентилятор, ну і загадково мерехтіли на стінах Знаки з білої магії (Ніколи не чув, щоби білим вдавалося щось алхімічне!). Від зростаючого напруження я весь зденервувався, під сорочкою ніби повзали полчища мурах, а чухатися було не можна. І дюжина моїх колег виглядала ні разу не ліпше. Причому, вони знали, на що йшли, тому що були тут раніше, і все одно наважилися. Ось де витримка! Коли екіпаж дзвону почав орудувати важелями і штурвалами, це було справдешнє спасіння — нерви у набитих в плавучий саркофаг магів були натягнуті до краю.
Дзвін став нижньою частиною на люк, оператори ретельно перевірили надійність з’єднання і відкинули кришку. Через ущільнення протекло не більше чайної ложки води, і все виглядало так, ніби знизу просто відкрився новий простір, дірка в інший світ.
Ну, привіт, місто Набли! Треба буде спитати в Баррая, хто такий був цей Набла. Можна буде його підняти, подякувати, і знову упокоїти.
Оскільки я заліз у дзвін останнім, то виходити довелося попереду всіх. У мене від цікавості аж очі кліпати перестали. Тьмяно світився блакитний зачарований ліхтар (такі можуть горіти роками, ідучи геть, їх просто не гасять). Баррай передав мені вниз трохи яскравішу лампу, але краще видно від цього не стало — дальші кутки, як і раніше, тонули в темряві.
Одначе, просторо тут! Не те, що
