ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Вашого, - пояснив Янгол, - людського. Будь-якого людського життя. Оце - початок. А далі пішли варіанти розвитку.

Цікава була схема. Точніше, схема була незрозуміла, проте намальована не як схема, як картина. Ніколи таких художніх схем не бачив.

- Але ж варіантів безліч.

- Не безліч, Василю Анатолійовичу, просто дуже багато. І до речі, не так багато, як здається на перший погляд. Вони всі вмістилися тут, бачите? Люди надто цілеспрямовані й передбачувані створіння.

Янгол із задоволеним виглядом ліг на койку, заклав руки за голову.

- А чому хрестики-нулики? - здивувався лікар.

Янгол теж здивувався, підняв брови:

- А хіба у вас не так: або ти несеш свій хрест, або ти повний нуль?

Лікар замислено глянув у вікно. Може, й так…

- Насправді ж, - провадив пацієнт, - насправді ж найважчі хрести у тих, кого вважають нулями. Проте цього не помічають.

Угу. Тут він угадав. Все ж таки було в цій грі щось пов’язане з хрестом. Хлопчина дуже чіпляється за релігію, хоча на словах відкидає її. Нашу релігію, де символом виступає хрест, уважає хибною.

- Янголе…

- Угу? - погляд у стелю: мовляв, я на своїй хвилі, не чіпайте мене.

Не вийде, хлопче, будемо розмовляти.

- Розкажи-но про Бога.

- Про якого Бога? - питання спокійне, проте погляд палає: про якого ще Бога?! Дайте ж, дідько б вас узяв, спокійно полежати!

- Про твого.

- Про мого? - він їдко посміхнувся, - Мого Бога не існує.

Тут Василь Анатолійович мало не звалився зі стільця. Як не існує?! А хрест тут до чого? Й це дике янгольство?! А стрибання з вікна?!

- Стривай, стривай, - Василь Анатолійович підняв руки, - не зрозумів. Давай-но ще разок.

Янгол позіхнув, кинув на лікаря втомлений погляд:

- Мого Бога не існує, існує ваш Бог. Бога вигадали ви. Всі ви. Чи не помічали ви, що в усіх мовах слово, що ним називають вищу силу, односкладове й дуже просто вимовляється? Ви собі вигадали Бога, щоби спростити розуміння буття. Вигадали та обізвали найпростішим словом, щоби легше було вимовляти. Того, що ви розумієте під цим словом, не існує. Все це - ваші вигадки. І Біблія ваша - вигадка. І, до речі, вигадка не з кращих. Якби той жартівник, що створив цю маячню, жив би зараз, він обов’язково був би вашим пацієнтом. От уявіть собі, що було б, якби ота творча сила створила вас за своєю подобою. Чи ви й справді вважаєте, що Бог - такий собі сивенький дідусь, який сидить тихесенько на хмаринці і…

- … і навколо нього літають такі собі хлопці з крилами! - підскочив раптом лікар. Ага, Янголе, попався! Такої радості Василь Анатолійович не відчував давно. Так опуститися! Підловив пацієнта, що заплутався у власній маячні, а щастя стільки, немов Америку відкрив. - Такі хлопці, як ти, наприклад, так, Янголе? Ні-ні, не може такого бути!…

Він раптом замовк, бо зустрівся поглядом із пацієнтом. Погляд був серйозний, трохи сумний, розуміючий.

- Я, - почав він пояснювати спокійно, навіть лагідно, повільно, майже по складах, знову як безнадійно відсталій дитині, - я назвав себе Янголом, щоб якомога зрозуміліше окреслити для вас поняття моєї суті. Я маю подібний до вас вигляд для того, щоб було зручніше: мені - існувати, вам - розуміти.

- Розуміти що? - лікар теж втомлено позіхнув і сів.

Знову не вийшло. Знову Янгол легко осадив його, показуючи, хто тут розумніший. І навіщо було так підстрибувати, так кричати. Тепер от він, лікар, виглядає дурнем не лише в очах пацієнта, а й у власних.

- Мене, - просто відповів Янгол і хутко посміхнувся.

Лікар промовчав. Пацієнт знову глянув у стелю. Ну, і як його збагнути, цього Янгола? Ніби й маячню верзе, та не зловиш його ні на чому. На все у нього є відповіді. І постійно виставляє тебе повним ідіотом. Не дуже сподіваючись на щось, Василь Анатолійович все ж таки спитав:

- Навіщо ми повинні тебе розуміти?

- Я існую для того, щоб мене розуміли.

- Хто?

- Будь-хто. Хоч одна маленька людинка. Хоч трохи.

- І що тоді? Ти полетиш звідси, виконавши завдання?

- Можливо, - погодився Янгол, - а, може, й ні.

- А я тебе розумію?

- Ви?!

О, стільки всього було у цьому запитанні!

Стільки подиву, глуму і якоїсь аж огиди. Василь Анатолійович ледь стримався, щоб не задушити його власноруч. Ач, яке зарозуміле! Ач, яке розумне! Розум аж крізь вуха вихоплюється! Спокійно-спокійно, він - хворий, а я лікар, спокійно…

Мабуть, усі ці почуття відобразилися на його обличчі, тому що Янгол, поглянувши на нього, раптом зареготався. Реготав уперше, відколи спілкувався з лікарем і… і краще б не реготав. У його реготі було щось таке, від чого по спині Василя Анатолійовича побігли не те що холодні мурашки, по ній крижані мамонти побігли. Були в його сміху якісь високі нотки потойбічного холоду, якась неосяжна, незрозуміла й пустельна темрява, і заразом щось тепле, задерикувате, рідне, земне. І саме це дивне поєднання мало не до істерики лякало.

Коли Янгол раптово посерйознішав, Василь Анатолійович полегшено зітхнув. Нестерпне бажання тихесенько вийти за двері й тікати якнайдалі від цього психа потроху зникало. Не те щоби зовсім зникало - відходило на другий план.

Або я вже з’їжджаю з глузду, подумав він, або в цьому сміхові й справді щось є. Треба буде ще разок його насмішити й записати на диктофон.

Янгол уважно подивився на нього.

- Ви не зрозумієте мене. Ваші рамки занадто застарілі. Пробачте, якщо образив вас цим реготом, та ви й справді дуже незвичайно виглядали тієї митті.