ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

Інці дуже важко уявлявся цей всесвіт-2. З цього приводу виникали ще запитання. І щось тут не сходилося. Здавалося, цей другий всесвіт просто вигаданий, аби якось щось пояснити, не більше. Проте вона ніколи не ставила несформульованих запитань. А для чіткого формулювання потрібен час. Питання формулюються не так, як відповіді. Відповіді приходять умить, у вигляді спалаху, осяяння, раптового розуміння. Запитання ж формулюються повільно, на основі дедалі більшого перетравлення даних у свідомості. Для запитань потрібен лише час.

Та головним аргументом було те, що вона вже запізнювалася на зустріч з коханим. Інка подякувала вчителеві, ясно дала зрозуміти, що на цьому розмову не закінчено, на цьому її лише почато - і вийшла, навіть вибігла зі школи.

Отак із цим часом завжди, думала вона, стоячи на автобусній зупинці. То він тягнеться, мов учорашня жуйка, то помчить кудись, що й не наздоженеш. Несамостійна величина! А певно! Так стрибає!

Вона могла добряче запізнитися. Коханий теж запізниться, але їй хотілося прийти вчасно. Завжди хотілося, завжди не виходило. Ці запізнення зробилися вже звичкою. Їхньою спільною звичкою. Спільні звички - це кепсько, це вже симптом звикання. А звикання Інці було непотрібне, геть непотрібне. Коли пізнаєш Всесвіт, треба бути відокремленою від усього. Навіть від кохання, а вже тим паче від звичок.

Інка глянула на дорогу - порожньо. Дістала цигарки, запалила. На другій же затяжці з’явився автобус. «Свинюка», - обізвала вона транспортний засіб, кидаючи цигарку. Хоч би що казали, а якась вища сила існує. Й полюбляє пожартувати. Якби її не було, то чи діяв би закон підлості, він же закон - бутерброда? Бутерброди падають маслом донизу, автобуси під’їжджають, коли тільки-но закурюєш, мама приходить додому саме тоді, коли любовні ігри з коханим у розпалі, причому замість того, щоб, як водиться, подзвонити в двері, тихесенько, підлесенько відкриває їх ключиками, ці підлесенькі ключики постійно на видноті, а губляться саме в той момент, коли кудись запізнюєшся, а крім тебе, вдома нікого немає, та ще й Ерастович запасні забрав… І ще багато-багато речей, у яких цей закон проявляється. А ми з ним ніяк не боремося. З законами боротися неможливо. Їх можна лише знати, або ж не знати, й від цього їхня дія ніяк не змінюється. Інка полізла у переповнений автобус.

Дивлячись у вікно, згадувала розмову з учителем. Не подобався їй псевдовсесвіт та й годі. А якщо уявити не точку, а щось таке… нескінченно замкнене… зі справді нескінченною густиною. Чи не змогла б ця нескінченність якісно перейти у нескінченність простору?

Наша проблема в тому, подумала вона, що поняття нескінченності - незбагненне для нас, ми просто не можемо уявити її собі. Навіщо ж було створювати настільки тяжку модель? Можливо, якби не вигадали ми цю нескінченність, все було би набагато простіше. Та все ж таки вигадали. Значить була в ній об’єктивна потреба…

- Та дивися ж під ноги! - скрикнула якась тітка поруч.

- Вибачте, - сказала Інка.

І так завжди. Варто лише замислитися над чимось важливим, як починаєш у когось врізуватися, наступати комусь на ноги, як зараз, та й узагалі, заважаєш усім, а вони натомість повертають тебе з небес на землю. Замріялася вона, дурепа, незграба така. І всередині починає наростати образа, й одразу ж зникає бажання про щось думати, щось доводити. Це можна вважати ще одним виявом закону бутерброда… Або ж погодитися з улюбленими письменниками: Розум-Соціо - існує таке собі божество, така сила, утворена колективною свідомістю натовпу. І ця сила потроху діє на Інку. Натовп не любить, коли на нього не зважаєш, коли чимось вирізняєшся з нього. І починає з усіх боків давити на тебе за допомоги пересічних його представників, які самі цього не усвідомлюють.

Якщо ти плюєш на колектив, згадала Інка, колектив лише витреться, а якщо колектив плюне на тебе, - втопишся. Ото була б геройська смерть! Загинув у боротьбі з сірим злим тупим колективним «я».

Прогулянка входила до програми культурного відпочинку психів. Якщо у психів узагалі може бути культурний відпочинок. І якщо можна наз-вати прогулянкою ходіння туди-сюди однесенькою прямою стежиною під наглядом здоровезних, мов шафи, санітарів. Від дверей - до стіни, від стіни - до дверей. Та й ходили не всі. В лікарні були переважно старенькі дідусі й бабусі. Вони просто сиділи або ж тихесенько дрімали на лавках, що стояли обабіч стежки. Янгол теж не ходив, але й не сидів на лавці. Він цілеспрямовано стрибав, надаремне силкуючись злетіти. Нічого, звісно ж, не виходило, проте він знову й знову вперто стрибав на кожній наступній прогулянці. Люто дивився у небо і знову поривався туди. І знову тягла до себе земля. Стрибок - приземлення, стрибок - приземлення. Чим тобі не культурний відпочинок психа?

Цей двір, оточений височенною стіною, скидався на колодязь. Тільки звідси не видно було ні сонця, ні зірок. Лише височезне і чомусь завжди сіре небо. Раптом хтось поруч театрально, із пронизливим свистом прошепотів:

- Гей!

Янгол підстрибнув іще раз. Від несподіванки. Озирнувся, та поруч нікого не побачив. «Гей» повторилося звідкись ізнизу. Янгол опустив очі. У кущах сидів якийсь хлопець. Янгол не здивувався, він до такого звик - черговий шизофренік.

- Чого тобі? - спитав він.

- Тихіше, тихіше, - прошепотів шизофренік, - нас можуть почути!

Налякав! Він своїм шепотінням уже перебудив половину бабусь на лавках. Янгол закотив очі, всім своїм виглядом демонструючи, як дістали його подібні шифри. Псих не образився. Психи взагалі нечасто ображаються, бо не розуміють образ. Вони просто на іншій хвилі.

- Слухай… а ти це… ти і справді Янгол?

- Справді, - позіхнувши, трохи тихіше відповів він.

Все ж таки шкода підставляти людину, повзла ж до нього під кущами, щоби спитати, чи не янгол він. Янгола завжди дивувала якась солідарність і повна довіра між психами: Наполеон так Наполеон, твій собака так твій собака (хіба що лише трішечки схожий на твій кросівок, що його ти тягаєш за собою на мотузку),