ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

Ні, хлопче, образив ти мене не реготом, а своїм огидливим «ви». Реготом ти мене тільки злякав. Цікаво виглядав? Я тобі зроблю «цікаво»! Свиня ти, а не Янгол.

- Янголе, - раптом на думку прийшло запитання, і злість якось зібгалася, всохла, вивітрилася, - а Бог…е-е… ця твоя сила, що створила Всесвіт, - це якась космічна сила?

- Космічна? - у очах знову майнула посмішка. - Знаєте, лікарю, як перекладається слово «космос»?

Лікар не знав.

- Прикраса. - Янгол клацнув нігтем по срібній сережці. - Всього лише прикраса.

Хто такі друзі? Й чи варто засмучуватися з того приводу, що їх немає? Надто ж зважаючи на той факт, що сам їх не визнаєш?

Інка вже давно помітила: варто було їй ковтнути спиртного, як характер думок переходив на інший, особистий рівень. Це їй не подобалося, та якась егоїстична частина її вперто тягнула своє… А, може, їй просто траплялися погані друзі? Не такі, як треба?

І що ж у них поганого? Все це веселі, цікаві чимось, небайдужі до тебе створіння. Дворова подруга, пацанка Елка - чим не бойовий товариш? Хімік - досить розумний хлопець, не стільки, правда, розумний, скільки напханий знаннями, та хіба погано мати під рукою ходячу енциклопедію? (Ага! Ось що тобі, виявляється потрібно, Інночко. Не людина - енциклопедія. І Елка потрібна була, коли в неї самої проблем було поменше, коли вона більше мовчала і вислуховувала твою маячню. А тепер, коли почала верзти свою, то вже вона й ні до чого.)

У класі друзів шукати й не варто. Дружбою тут і не пахне, всі вони надто вже малі й колективізовані. Будь-яке суспільство, будь-який колектив будується на брехні, підлабузництві, силі одних і слабкості інших. До чого ж тут дружба? Оці сьогоднішні, так звані неформали… Та ці взагалі були непотрібні. Мабуть, вони найбільше відповідають значенню слова «друзі»: друзі повинні бути ні до чого. Чому повинні? Кому повинні? Для чого повинні? Ні для чого, ніби знову хтось (милий, рідний) повторив по складах у голові, непотрібні вони тобі…

Свою шизофренію Інка сприйняла спокійно. Та й чому шизофренію? Вона знала достатньо слів і моделей. Наприклад, «припустимо». Припустимо, завівся у голові такий собі хтось. Навіть, не «такий собі», а певний. Припустимо, є певний хтось у голові…

- Інко!

Ну знову він! Тролейбус їхав додому. Тварючка сиділа поруч. Проводжала маленьку дівчинку додому, щоб її не дай Боже, ніхто не скривдив. І знову відривала від роздумів, і цим кривдила найдужче. Була в неї така звичка: відривати. Не лише у неї - у всього світу останнім часом з’явилася ця звичка. І постійно - у той момент, коли майже вхопила думку. У думок - слизькі хвости, за них важко хапатися, але можна, і ухопити, і втримати можна. Коли ніхто не відволікає. І от тепер вона знову… До біса таке кохання! Декілька хвилин утіхи по декілька, а то й по одному разу на тиждень, зате скільки нервів! Скільки втрачених, загублених думок, майже додуманих… Майже.

І якщо цілий світ - це неминуче зло, то тварючка може бути поруч, а може й не бути. Її можна просто вигнати… А чи можна, Інко? Та навряд. Називай це хоч пристрастю, хоч коханням, хоч звичкою, та навряд…

- Інко, - знов озвався він, жартома поскуб за вушко.

Вона вдарила його по руці, сердито спитала:

- Що?

- Ти нічого не хочеш мені розказати?

Так, стоп. Ось тут стоп. Це вона повинна була спитати. Одразу ж, при зустрічі. Гей, хто ставив цю п’єсу? Ви дали акторові не ті слова. Хіба це її Елка бачила з якоюсь відмороженою топ-моделлю?

- А ти? - пішла у наступ вона.

Поруч із ним вона явно опускалася, ой, як опускалася! Просто провалювалася кудись униз, на порядки нижче, ніж була, на землю грішну, до тварючок і комашок, що її оточували. У приємну сіру масу, тепленьку, рідненьку багнюку. Просто свиня якась, а не людина.

І от знову. От давай тепер іще влаштуємо сімейну драму. «Санта-Барбара», серія дві тисячі якась там, сцена перша: розбори у тролейбусі. Чи дійде до мордобою? Ставки, леді й джентльмени, робимо ставки!

Він хитро посміхнувся, посварився вказівним пальцем:

- Я перший спитав.

Інка серйозно глянула йому в вічі:

- Ну, давай.

- Що? - не зрозуміла тварючка.

- Викладай свої аргументи проти мене. Тільки, будь ласка, спокійно, чітко й ясно.

Молодець, Інко, просто-таки айсберг в океані. Замовкни, хтось із голови, з тобою потім розберуся. Ви всі мене дістали! Коханий помовчав. Потім невпевнено почав:

- Ти просто стала якась не така. Де моє кохане руде сонечко? Моя дівчинка з найвеселішим у світі сміхом? Чому ти не смієшся, Інко? Сьогодні я наглядав за тобою спеціально. Жодного разу ти не засміялася… Інко, де твій сміх? Де ніжні долоньки?

Ага, то за мною ще й спостерігали!

- Ось вони, долоньки, - з їдкою посмішкою покрутила ними Інка у нього перед носом, повільно поляскала ними. - Браво, котику, які гарні слова ти десь узяв. З Тошиного цитатника чи сам вигадав?

- Інко, - докірливо сказав він.

- Що «Інко»? - спалахнула вона. - Такі гарні слова мені ні до чого. Це мішура, дешеві прикраси, - вона цокнула нігтем по золотій сережці у вусі, - розумієш?! Мені суть потрібна… - вона замовкла і втомлено подивилася на нього, -… а суті я не бачу.

- У чому? - спитав він.

- Ні в чому, - відказала вона. Поглянула йому у вічі, ніби хотіла іще щось сказати, та потім махнула рукою, - не зважай… Це я так…

Він кивнув, надовго замислився. Інка не заважала. По-перше, вона знала, як неприємно, коли