ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

емоції й думки, крім найважливіших. Лише так людина може правильно подумати, половити за слизькі хвости всі ті думки, що ширяють у голові, з’єднати їх у єдиний клубочок… Чарівний клубочку, котисякотися, ти повинен привести мене до відповідей, до Всесвіту… Знов озирнулася. Де ж він? Коханий у неї був гарною, але трохи безвідповідальною тварюкою. Тварюкою. Тварюкою! Його немає, бачиш, немає! Інка закусила нижню губу і стала схожа на малу ображену дитину. Загалом, нею вона зараз і була. Її коханий був звичним типом серед тутешніх неформалів, та геть незвичним серед Інчиного товариства. По-перше, він був нерозумний. Крім самого себе, ніколи ні над чим не замислювався. Це по-друге. Він був егоїст. Звичайний собі хлопець, приземлений аж до деякого заглиблення у себе. Він був повною Інчиною протилежністю. Він дратував її, вона - його. Так було не завжди, так було тільки останнім часом. Від того моменту, як Інка дійшла до важливих питань, від того моменту, як Всесвіт трішечки, на малесеньку щілиночку відчинився перед нею, вдарило в очі світло, десь защеміло від огрому знання, до болю стало добре, до сліз цікаво… І ніхто-ніхто цього не зрозумів. Інка намагалася дещо пояснити тварюці, спершу зовсім плутано, потім - ясніше, а далі - ще ясніше. Та що ясніше говорила вона з ним про цей прекрасний і тепер набагато ближчий до неї Всесвіт, то впертіше він це відштовхував, то частіше повертав її на землю з небес. Вона йому про галактики, він - про те, як учора розварилися макарони, вона - про закони Кеплера, він - про те, як треба пити горілку, вона про те, «звідки виникло життя», він - про вчорашню зустріч із їхніми спільними знайомими. І так постійно, і так знову й знову. У їхніх стосунках росла й потроху вбирала в себе спільні світлі спогади величезна тріщина - чорна діра. Інка вже не могла приспати своє зверхнє ставлення до нього (тварючка, комашка!), він же не міг, та й не намагався, приборкати свою злість. Через те міг і не прийти на зустріч. А як він був потрібен! Вона звикла до нього: до голосу, до очей, до посмішки, до всім уже відомих, але таких кумедних анекдотів. І ще в нього були найпотрібніші у світі руки. Вони обіймали й пестили так ніжно, як ніщо інше, - ні сонце, ні море, ні повітря. Він був потрібніший, ніж повітря… Він узагалі був потрібною тваринкою, та от приручити його не таланило. Елка розповідала, що декілька днів тому бачила його з якоюсь білявою кралею замореного вигляду топ-моделі. Тоді Інка відмахнулася, не хотілося доводити справу до ревнощів, до емоцій, взагалі до всіх цих пліток, цієї багнюки. Та багнюки ставало дедалі більше, й чомусь особливо багато довкруг її тварючки. Й сьогодні Інка твердо вирішила вчинити розбір. Не хотілося, звичайно, спускатися до такої побутовщини, та інакше тварючка просто не розуміла, - а Інка стомилася терпіти. Й ось вона тут, а його немає. Якби прийшов, учинила би показову істерику, розвернулася б і пішла. Або дістала б їдкими кпинами. Або погралася б у мовчанку… Або все було б як раніше: взяли б із собою когось із друзів, пішли б у сусідній генделик, надудлилися б по самісінькі вуха під жарти, сміх, веселі пісеньки. Так воно все було раніше… В Інки взагалі все життя поділилося на «до» і «після». «До» і «після» її першої вилазки на дах. «До» було всього чотири місяці тому. А як давно. От тобі й несамостійна величина… «До» вона була таким собі рудим дівчиськом, яке ще не визначилося в цьому світі, вона ні в чому не була впевнена, тому завжди сміялася (сміх як захисна реакція), тому її любили. «До» вона частенько ошивалася тут серед так званих неформалів, «до» вважала їх гарними веселими друзями й разом із ними виникало відчуття… Не те щоб відчуття домівки (цього в Інки ніколи не було), а радше відчуття тата, лагідного, м’якого, гарного татусика. Такі нещодавні й такі забуті часи…

Непомітно для себе Інка взялася згадувати астрономію. Просто так - перевірка пам’яті. Дійшла до законів Кеплера й взялася креслити ногою на піску схеми до першого й другого законів, коли хтось тихенько покликав ззаду: «Киць-киць».

Він! Інка підскочила, стрімко розвернулася. Чуприна, що падає на очі, м’яка посмішка… Він! Інка кинулася йому на шию. Прийшов, усе ж таки прийшов. Сонечко. Погана, погана тварючко! Не Інка приручила її, вона - Інку. Це було дуже образливо для неї, людини. Людини Розумної, логічно мислячої, гомо сапієнса. Емоції, тваринні інстинкти, ось у чому справа, - він будив у ній тваринні інстинкти… Й за це Інка гнівалася на нього ще дужче.

- Сьогодні рік, як ми зустрічаємось, - виголосив він. - Відсвяткуємо?

Інка обернулася. Так і є - він виголошував це не для неї. Він привів із собою друзів, тих самих, з якими гуляли, жартували, співали пісні у забігайлівці під час Інчиного безтурботного дитинства. Інка зраділа ще дужче, почалися обійми й поцілунки. На якусь мить вона забула всі свої важливі запитання і навіть деякі вже знайдені відповіді. Це були друзі. Маленька Данка-хіпі, чорнявий Тоша з цитатником, Алекс зі своєю вже майже поламаною гітарою. Вся їхня давня компанія. А я й забула, майнуло в Інчиній голові, забула про таку важливу дату, про таку дрібницю за своїми великими питаннями. Хіба ж так можна?

Веселим гуртом зайшли до забігайлівки. Там нічого не змінилося: те ж таки повітря з алкогольними випарами, ті ж вентилятори, що ніколи не крутяться, навіть пияк, що спить під крайньою лавкою, теж, здається, той самий.

Посідали за стіл. Коханий із Тошкою пішли затарюватися. Данка дістала цигарки, Алекс звично бренькнув по струнах. Усе, як було, як було завжди, як повинно бути. Інка не любила таких генделиків, та їх полюбляли друзі. Тут була хоч якась свобода. Тут було душно, та можна було грати на гітарі й голосно співати, під столиками спали готові вже клієнти, зате тут була дешева горілка. Тут узагалі було так, як полюбляє простий люд - дешево й сердито (менталітет!). Інка цього терпіти не могла, проте тут усе стало просто рідне. Через друзів. А ці друзі були саме такі, як треба. Ну, може, й не саме такі, але кращі від інших. Хоча б тим, що поважали