Подружжя мимоволі - Олена Гуйда

Стукнули за спиною вхідні двері, швидким кроком попрямували до сходів на другий поверх, мимоволі вслухаючись у кроки позаду.

– Ти куди? – почувся за риком мого чоловіка, і щось усередині обірвалося – невже надумав стягувати подружні борги?

– Я втомилася, – процідила я не обертаючись. – Хочу відпочити. Добраніч.

– Стояти, я сказав! Ти привласнила те, що тобі не належить і ніколи не належатиме! Віддай Ренгаля!

– Привласнила?! – Негнучкими пальцями я вчепилася в гарячий метал і спробувала зняти. – Мені передав його повелитель, якщо ти пам'ять втратив дорогою! Чи мені треба було відмовитися від цього подарунка?

– Це мій родовий артефакт, – він карбував слово за словом. – І належати він буде не тобі, а моїй справжній дружині!

– Забирай! – я смикнула ще раз, але безуспішно, проте браслет нагрівся і, здавалося, стягнувся щільніше, наче чіплявся за руку. – Мені від вашої родини нічого не потрібно! О, первородний драконе!

Розвернулась і натрапила на жорсткий колючий сповнений люті погляд. Раш завмер за метр від мене нижче на сходах.

– І як же знімається твій родовий артефакт? – Витягла руку перед собою. – Давай, кажи заклинання.

– Ти знущаєшся? – Раш зробив крок уперед з таким виразом обличчя, що я мимоволі зробила крок назад і вперлася спиною в стіну. – Не смій грати у свої ці ігри зараз. Ти навіть не уявляєш, з чим маєш справу!

– І уявляти не бажаю! – пересмикнула плечима, а наступного моменту браслет ніби… дряпнув мене! Або вкусив?! – Ай!

Раш швидким текучим рухом опинився поруч і схопив мене за руку. І в цей момент по шкірі прокотилося печіння. Тайраш різко відсмикнув долоню. Дихання перехопило. Реальність розпливалася перед очима, наче крізь товщу води. Ноги підкосилися.

Секунда, і мене захлеснуло потоком повітря. Серце завмерло і кинулося в танець. Я ніби зависла між небом та землею. Сильний порив вітру, ковзнув під крило, вздовж потужного тіла дракона. Десь далеко внизу, змащена уривками хмар, наче ковдра, розкинулася долина Імперії драконів.

Я… летіла! Відчувала міць крил, вітер, свободу та безмежне щастя!

Тайраш знову зробила крок уперед і підтримав мене під лікоть.

Я розгублено подивилась на нього. Хотіла спитати, що це було, але передумала. Погляд Раша був гострим, оцінюючим, але водночас у ньому з'явилося щось... незвичайне. Я навіть подумала, що це подоба занепокоєння. Рівно до того моменту, як він знову заговорив:

– Вчись пити! Якщо не вмієш – обходься без вина, – упустив він, зовсім іншим тоном, наче знав більше мого. – Я подумаю, як повернути Ренгаля. А тепер іди спати!

Він колись припинить мене звинувачувати?!

– А ти навчися поводитися з дівчатами, – стиснула руки в кулаках і попрямувала вгору сходами. – Інакше, твоя істинна від тебе просто втече. Добраніч.