Чорнильна смерть - Корнелія Функе

— Ти можеш одразу братися до роботи. Твоя шляхетна покровителька подбала майже про все, що потрібне тобі! — сичав Свистун, і цього разу, коли він притис ніж до шиї Мортимера, бризнула кров. — Вона вочевидь збиралася якнайретельніше вдавати перед нами, ніби ти живеш тільки на те, щоб вилікувати книжку. Яке блазнювання! Ну, вона завжди полюбляла шпільманів.

Мортимер нехтував Свистуна, наче той був невидимий. Він дивився тільки на Змієголова.

— Hi, — відповів він. Це слово важко повисло в темній залі. — Я не оправлятиму тобі другої книжки. Вдруге смерть не пробачить мені цього.

Віоланта несамохіть підступила до Мортимера, але він не зважав на неї.

— Не слухай його! — сказала вона батькові. — Він оправить! Дай йому тільки час.

Ох, вона справді прихилилася до Сойки. Орфей наморщив чоло. Це ще одна причина прагнути послати його під три чорти.

Змієголов замислено подивився на доньку:

— А що тобі до того, що він оправить її?

— Ну, ти… — У голосі Віоланти вперше з’явилася невпевненість. — Ти одужаєш після цього.

— І? — тяжко дихав Змієголов. — Ти хочеш побачити мою смерть. Не заперечуй. Це подобається мені. Це доводить, що в твоїх жилах тече моя кров. Інколи я думаю, що тебе треба посадити на трон Омбри. Ти робитимеш свою справу безперечно краще, ніж мій припорошений сріблом свояк.

— Звичайно, я б робила це краще! Я б посилала тобі до Сутінкового замку в шість разів більше срібла, бо не марнувала б його на бенкети та ловецькі виправи. А за це ти лишиш мені Сойку — коли він зробить те, чого ти вимагаєш від нього.

«Разюче. Вона ще й досі ставить умови. О так, вона подобається мені, — думав Орфей. — Вона дуже подобається мені. Але з неї ще треба вибити прихильність до цього шахрая-палітурника. Але ж потім… які можливості!»

Навіть Змієголову його донька вочевидь подобалася дедалі більше. Він зареготав так гучно, як ще ніколи не чув Орфей.

— Погляньте на неї! — кричав він. — Вона торгується зі мною, хоча стоїть із пустими руками. Відведіть її в її кімнату, — наказав він солдатам. — І добре наглядайте за нею. Пришліть до неї Якопо. Син мусить бути з матір’ю. А ти, — звернувся він до Мортимера, — погоджуйся нарешті на мою пропозицію, або ж я накажу своєму охоронцеві витягти з тебе ту згоду.

Свистун роздратовано опустив ніж, коли з пітьми вийшов Хлопчик-мізинчик. Віоланта занепокоєно глянула на нього і опиралася, коли солдат потяг її за собою, але Мортимер і далі мовчав.

— Ласкавий пане! — Орфей шанобливо (принаймні він сподівався, що це справді так) ступив крок уперед. — Дозвольте мені витягти з нього цю згоду.

Шепотіння, ім’я (його слід називати належним йому ім’ям, як і собаку), і жах виступив з Орфеєвої тіні.

— Безглуздя! — ревнув Свистун. — Щоб Сойка вмер так само, як Вогнерукий? Ні. — Він знову підняв Мортимера на ноги.

— Хіба ти не чув? Свистуне, я беруся за це завдання. — Хлопчик-мізинчик скинув чорні рукавички.

Орфей відчув на язиці розчарування, немов гіркий мигдаль. Яка ж була нагода засвідчити Змієголову свою корисність. Якби він тільки мав книжку, щоб списати Свистуна з цього світу. А заодно і Хлопчика-мізинчика.

— Пане! Благаю, послухайте мене. — Він загородив шлях Змієголову. — Чи можу я попросити вас, щоб під час цієї прикрої для в’язня процедури виманити в нього ще одну відповідь? Я нагадаю вам про книжку, про яку я вже розповідав, книжку, яка може змінити цей світ бажаним для вас способом! Витягніть, будь ласка, з нього, де вона!

Але Змієголов обернувся до нього спиною:

— Потім, — проказав він і, застогнавши, сів на стілець, де його приховувала пітьма. — Тепер ідеться лише про одну книжку, і вона має чисті сторінки. Хлопчику-мізинчику, починай! — важко сапаючи, наказав він із пітьми. — Але зважай на його руки.

Зненацька Орфей відчув на обличчі холод і спершу подумав, що крізь завішені вікна завіває нічний вітер. Та вони вже стояли коло Сойки, білі і страхітливі, як і на цвинтарі шпільманів. Вони обступили Мортимера, мов безкрилі янголи, з туманними тілами, з обличчями, білими, мов вибілені кістки. Свистун так квапливо позадкував, що впав і поранився власним ножем. Навіть обличчя Хлопчика-мізинчика втратило звичайну для нього байдужість. А солдати, що стояли коло Мортимера, відсахнулися, мов перелякані діти.

Такого не може бути! Чому вони захищають його? В удячність за те, що він одного разу вже одурив їх? Що він забрав у них Вогнерукого? Орфей відчув, що жах позаду нього присів, мов побитий пес. Що? Він теж боїться? Ні. Ні, проклін усьому ще раз! Цей світ треба переписати по-новому! І він перепише. Аякже. Невдовзі він добере способу.

Що вони шепочуть?

Бліде світло, яке поширювали білі жінки, прогнало тінь, де ховався Змієголов, і Орфей бачив, як Срібний князь у своєму темному кутку судомно хапає повітря і тремтячою рукою закриває очі. Отже, він і досі боїться білих жінок, дарма що в Сутінковому замку вбив таку силу людей, щоб довести протилежне. Нічого, крім брехні. Змієголов задихався від страху у своїй безсмертній плоті.

А Мортимер тим часом стояв серед вигаданих уявою Феноліо янголів Смерті, наче вони становили частину його тіла, — і сміявся.

Мати і син

Наді мною поширився запах вогкої землі й нової порості — водявий, слизький, із кислуватим, мов у деревної кори, смаком.

Тхнуло молодістю і болем розбитого серця.

Марґарет Етвуд. Сліпий убивця

Змієголов, звичайно, звелів замкнути Віоланту в колишній кімнаті її матері. Він достеменно знав, що саме там вона ще гучніше чутиме всю брехню, яку розповідала їй мати. Такого не може бути. Її мати ніколи не брехала. Мати і батько — вони завжди означали для неї добро і зло, правду і брехню, любов і ненависть. Усе було так просто! Але навіть цю виразну межу батько забрав у неї! Віоланта шукала у себе в душі гордості та сили, що завжди давали їй змогу триматися прямо, але знаходила тільки бридку дівчинку, що сиділа в поросі своїх надій, із розбитим образом матері в серці.

Віоланта зіперлася чолом на взяті на засув двері й намагалася почути Сойчині крики, але чула тільки голоси вартових під дверима. Чому він не погодився? Бо вірив, що вона все-таки ще може захистити його? Хлопчик-мізинчик навчить його чогось кращого. Вона мала б подумати про шпільмана, якого батько звелів четвертувати, бо він співав для її матері, про слугу, що брав у неї книжки, і за те