Чорнильна смерть - Корнелія Функе

— Коли я вперше в цій залі побачив твою матір, — хрипким голосом вів далі Змієголов, — вона хотіла тільки втекти звідси. Вона спробувала б утекти, якби батько дав їй таку нагоду. Хіба вона розповіла тобі, що одна з її сестер розбилася на смерть, коли вилізла з одного з цих вікон? Ні? Або що її саму мало не втопили русалки, коли вона спробувала переплисти озеро? Мабуть, ні. Натомість вона намагалася переконати тебе, ніби я примусив її батька віддати тебе мені за дружину й забрав тебе звідси всупереч її волі. Хтозна, можливо, зрештою, вона й сама повірила в цю вигадку.

— Ти брешеш. — Віоланта докладала зусиль, щоб її голос звучав спокійно. — Я не хочу більше слухати.

— Але ти слухатимеш, — незворушно наполіг Змієголов. — Настане пора, коли ти вже не ховатимешся від дійсності за гарними вигадками. Твій дід залюбки спроваджував на той світ кавалерів, які залицялися до його доньок. Тому твоя мати й показала мені тунель, через який Свистун так дивовижно й непомітно пройшов у замок. Тоді вона була дуже закохана в мене, навіть якщо й розповідала тобі щось інше.

— Навіщо ти розповідаєш цю брехню? — Віоланта й далі стояла з високо піднятою головою, але її голос тремтів. — Не моя мати показала тобі тунель, а один з твоїх шпигунів. І вона не кохала тебе.

— Думай, що хочеш. Ти, певно, небагато знаєш про кохання. — Змієголов закашлявся і, закректавши, підвівся зі стільця. Віоланта відсахнулася, коли він зайшов у світло смолоскипів.

— Так, дивися, що заподіяв мені твій шляхетний розбійник, — проказав Змієголов, повільно йдучи до Мортимера. Ходити йому ставало дедалі важче. Орфей часто помічав це під час безкінечної подорожі до цього безрадісного замку, але Срібний князь і далі тримався прямо, як і його донька.

— Та не говорімо вже минувшину, — сказав він, підійшовши до Мортимера так близько, що його в’язень повною мірою міг насолодитися поширюваним смородом, — або про те, як моя донька, можливо, уявляла собі цю оборудку. Переконай мене, що справді є сенс не здерти з тебе одразу шкуру і не вчинити так само з твоєю дружиною і донькою. Можливо, ти думаєш, що цього разу вони в безпеці? Зрештою, ти лишив їх у Чорного Принца, але я знаю про печеру, де вони заховалися. Мій безвартісний свояк, напевне, вже зловив їх і привів назад до Омбри.

«Так, ця звістка приголомшила Мортимера. Вгадай, шляхетний розбійнику, хто розповів Змієголову про печеру!» — думав Орфей і широко всміхнувся, коли Мортимер подивився в його бік.

— Ну, — кулаком у рукавичці Змієголов ударив свого в’язня в груди, саме туди, де його поранила Мортола, — як воно? Ти можеш ліквідувати наслідки власної підступності? Ти можеш вилікувати книжку, якою так підступно одурив мене?

Мортимер вагався лише мить.

— Звичайно, — відповів він. — Коли ти даси її мені.

«Що ж, добре. Його голос і далі справляє враження, навіть у такому розпачливому становищі, — був змушений визнати Орфей, — хоча, звичайно, мій голос звучить незмірно краще».

Але Змієголов не давав себе знову одурити. Він із такою силою вдарив Мортимера в обличчя, що той упав навколішки.

— Ти, отже, думаєш, ніби можеш іще раз пошити мене в дурні! — гаркнув він. — За якого дурня ти мене маєш? Ніхто не може зцілити цю книжку. За цю інформацію померли десятки твоїх колег по ремеслу. Книжка пропаща, а це означає, що моя плоть гнитиме вічність і я сам щодня відчуватиму спокусу написати три слова, які всьому покладуть край. Але мені спав на думку кращий вихід, для якого я ще раз потребую твоїх послуг, і тому я вдячний моїй доньці, що вона вкрай дбайливо стерегла тебе. Зрештою, я знаю, — додав він, подивившись на Свистуна, — яка гаряча кров у мого герольда.

Свистун хотів щось заперечити, але Змієголов нетерпляче підняв руку і знову обернувся до Мортимера.

— Що за вихід? — Славетний голос звучав тепер хрипкіше.

Може, Сойка тепер таки злякався? Орфей почувався, мов хлопець, що з величезною насолодою читає в книжці вкрай напружене місце. «Сподіваюся, він таки боїться, — думав він. — І, сподіваюся, це останній розділ, у якому він з’являється».

Мортимер скривив обличчя, коли Свистун уперся ножем йому в бік. «Так, ти без вороття обрав собі в цьому сюжеті не тих ворогів, — думав Орфей, — і не тих друзів. Але такі вони всі, оті добрі герої. Дурні».

— Що за вихід? — Змієголов почухав собі сверблячу плоть. — Ти оправиш мені нову книжку, що ж іще? Але цього разу жодної миті не будеш без нагляду. І коли ця книжка своїми бездоганно чистими сторінками знову захистить мене від смерті, ми напишемо в першій книжці твоє ім’я, щоб ти бодай на якийсь час відчув, як воно — гнити живцем. А потім я розірву її на шматки, сторінка за сторінкою, і дивитимусь, як ти почуваєшся, коли рвуть твою плоть, і благаєш білих жінок, щоб вони забрали тебе. Хіба це не вихід, що задовольнив би нас усіх?

«Ага. Нова книжка. Непогано, — думав Орфей. — Але моє ім’я пасувало б набагато краще до її чистісіньких сторінок! Припини мріяти, Орфею!»

Свистун приставив ніж до горла Мортимерові:

— Ну, де твоя відповідь, Сойко? Чи, може, написати її ножем?

Мортимер мовчав.

— Відповідай! — горлав Свистун. — Невже я маю відповідати замість тебе? А втім, є тільки одна відповідь.

Мортимер і далі мовчав, проте Віоланта таки здобулася на голос.

— Чому він має допомагати тобі, коли ти й так намірився вбити його? — запитала вона батька.

Змієголов стенув важкими плечима:

— Я міг би заподіяти йому не таку болісну смерть або лише послати в копальні його дружину та доньку, замість убивати їх. Про них ми з ним одного разу вже торгувалися.

— Але цього разу ви вже не маєте їх під своєю владою. — Голос Мортимера звучав так, ніби він був десь далеко, дуже далеко.

«Він скаже „ні“! — приголомшено подумав Орфей. — Що за дурень!»

— Ще ні, але скоро! — Свистун водив ножем по грудях Мортимера й окреслив кінчиком вістря серце там, де воно билося. — Орфей дуже точно описав нам місце, де вони заховалися. Ти вже чув про це. Можливо, саме тепер Миршавець жене їх до Омбри.

Мортимер удруге глянув на Орфея, і ненависть у його очах була солодша за невеликі тістечка, які Ос щоп’ятниці купував йому на омбрійському ринку. Що ж, у майбутньому їх купуватиме вже не Ос. На жаль, його пожер жах, вискочивши зі слів Феноліо, — схопив за