Чорнильна смерть - Корнелія Функе
— Звідки він узявся?
— Його привів Орфей. Жах ходить за ним, як собака.
— Орфей? Таж такого не може бути! Орфей, відколи Вогнерукий украв у нього книжку, сидить в Омбрі, пиячить і впивається жалем до самого себе!
— Так, Орфей. Не знаю, як йому вдалося пролізти, але він тепер служить Змієголову. Саме він звелів укинути твого чоловіка в один з тюремних льохів під замком.
Над ними почулися кроки, але невдовзі стихли.
— Приведи мене до нього!
— Тобі не можна йти до нього. Льохи глибокі, і їх добре охороняють. Можливо, я пройду сам, але вдвох ми будемо надто помітні. Замок аж кишітиме солдатами, коли вони побачать, що Вогнерукий знову повернувся з того світу.
«Тобі не можна до нього… Чекай тут, Резо… Це надто небезпечно». Вона вже не могла цього чути.
— Як він тепер? — запитала вона. — Ти ж казав, що можеш читати його серце.
Відповідь вона прочитала в очах Вогнерукого.
— Пташка менш помітна, ніж ти! — проказала вона й запхала насінини в рот, перше ніж він устиг стримати її.
Морок
Ти птах, чиї спасенні виростають крила,
Як я вночі прокинусь і гукаю.
Лиш мовчки, бо твого ім’я глибока сила —
Як прірва й тисяча ночей, де я блукаю.
Райнер Марія Рільке. Янгол-охоронець
Льox, до якого вкинули Мо, був гіршим за башту в Сутінковому замку і підземелля в Омбрі. Його, зв’язавши руки, опустили вниз на ланцюгу, дедалі глибше і глибше, аж поки пітьма налягла йому на очі, мов сліпота. А Свистун стояв угорі й гугнявим голосом змальовував, як він прижене Меґі та Резу і вб’є їх на його очах. Наче це матиме якесь значення. Адже Меґі пропала. Смерть забере її так само, як і його. Але, можливо, Велика Перетворювачка зласкавиться принаймні над Резою і ненародженою дитиною, коли він відмовлятиметься оправити Змієголову ще одну книжку. Чорнило, Мортимере, чорне чорнило — ось що обступає тебе. В цьому вологому ніщо важко дихати. А водночас те ніщо виповнило його дивним спокоєм, бо тепер на ньому вже не лежить обов’язок далі розвивати цей сюжет, далі, щораз далі. Який жаль…
Мо став навколішки. Вологий камінь був наче дно криниці. Дитиною він завжди боявся впасти до криниці і вмерти там з голоду, самотнім і безпорадним. Він здригнувся й побажав собі Вогнерукового вогню, його світла й тепла. Але Вогнерукий помер. Його згасив Орфеїв жах. Мо здалося, ніби він чує поряд його віддих, і то так виразно, що він зачервонілими очима оглянув увесь морок. Але ж тут немає нікого, правда?
Мо почув кроки і глянув угору.
— Ну, як тобі подобається там?
На краю льоху стояв Орфей. Світло його смолоскипа не сягало дна, льох був надто глибокий, але Мо несамохіть подався назад, щоб його приховала пітьма. Мортимере, ти мов пійманий звір.
— О, ти вже не розмовляєш зі мною? Зрозуміло. — Орфей самовдоволено засміявся, а рука Мо намацала місце, де був ніж, так ретельно захований Батистовими руками, але Хлопчик-мізинчик таки знайшов його. Він уявив собі, як б’є Орфея ножем у брезкле тіло. Знову і знову. Картина, вималювана безпорадною ненавистю, була така кривава, що його знудило.
— Я прийшов розповісти тобі, як далі розвиватиметься цей сюжет. Бо ти, можливо, ще й досі віриш, ніби граєш у ньому головну роль.
Мо заплющив очі й прихилився плечима до вогкої стіни. Мортимере, нехай говорить. Думай про Резу, думай про Меґі. Чи, може, краще ні? Як той Орфей дізнався про печеру?
«Усе пропало, — шепотіло щось у ньому. — Все». Спокій, що обступав його, зник, відколи з’явилися білі жінки. «Поверніться! — хотілося шепотіти йому. — Благаю вас! Захистіть мене!» Але вони не приходили. Натомість слова вгризалися в його серце, мов біла черва. Звідки вони приходять? Усе пропало. Припини, Мортимере! Та слова вгризалися далі, і він зігнувся, мов від фізичного болю.
— Який ти спокійний! Невже відчуваєш їх? — задоволено, мов дитина, засміявся Орфей. — Я знаю, воно діє. Я знав це, прочитавши ще тільки першу пісню. Атож, Мортимере, я знову маю книжку. Я маю навіть три, і кожна від дошки до дошки сповнена слів Феноліо, а в двох ідеться тільки про Сойку. Віоланта привезла їх із собою до цього замку. Ну, хіба не молодець? Я, звичайно, мушу щось переставити, кілька слів звідси, кілька звідти. Феноліо дуже прихильно ставився до Сойки, але я можу виправити цю хибу.
Пісні про Сойку, що їх писав Феноліо. Все, що охайно записав Бальбулюс. Мо заплющив очі.
— Принаймні за воду відповідаю не я! — гукнув йому зверху Орфей. — Змієголов звелів відкрити шлюзи з боку озера. Ти не втопишся, вода так високо не піднімається, але втіхи буде мало.
Мо відчув воду тієї самої миті. Вода піднялася спершу до ніг, неначе пітьма зненацька стала рідиною, такою холодною й чорною, що йому забило дух.
— Ні, вода — не моя ідея, — знуджено сказав Орфей. — Я знаю тебе занадто добре, щоб думати, ніби вода може налякати тебе. Можливо, тепер, коли ти не дотримав угоди зі Смертю, ти сподіваєшся ще раз уласкавити її своєю впертістю? Атож, я знаю про твою угоду, я знаю все… Як і завжди, — і я вижену з тебе цю впертість! Я змушу тебе забути про твою шляхетність і чесноти. Я змушу тебе забути про все, крім страху, бо від моїх слів білі жінки не зможуть захистити тебе.
Мо прагнув убити його. Голіруч. Але, Мортимере, твої руки зв’язані.
— Спершу я хотів написати щось про твою дружину і доньку, а потім сказав собі: ні, Орфею, в такому разі він не відчує на собі твоїх слів!
«Як Круглолиций насолоджується кожним своїм словом. Наче він мріяв про цю мить. Він там, а я тут, у чорній дірі, — думав Мо, — безпорадний, мов пацюк, якого він може вбити коли завгодно».
— Ні! — бундючився Орфей. — Ні, сказав я собі. Нехай він на своїй шкурі дізнається, які могутні твої слова. Покажи йому, що ти відтепер можеш гратися з Сойкою, як кіт із мишею. Тільки твої пазурі зроблені з літер!
І Мо відчував ті пазурі. Здавалося, наче вода раптом просочилася йому крізь шкіру і дійшла аж до серця. Яка чорна. А потім з’явився біль. Такий дошкульний, неначе Мортола вистрелила вдруге, такий справжній, що він схопився руками за груди і, здається, відчував між пальцями кров. Хоча пітьма осліпила Мо, він побачив її, ясно-червону, на сорочці й руках і відчув, як його
