Чорнильна смерть - Корнелія Функе

— Чого Принц ще бариться внизу? — Феноліо вихилився так далеко, що Меґі мимоволі схопила його за куртку. — Ради неба святого, він мусить лишити там того клятого ведмедя! Ці велетні бачать не дуже добре. Він розчавить Принца, тільки-но той зашпортається!

Меґі спробувала відтягти старого назад:

— Чорний Принц не лишить ведмедя! Ти ж знаєш про це!

— Він мусить! — Меґі рідко бачила Феноліо таким занепокоєним. Він вочевидь любив Принца дужче, ніж більшість своїх образів.

— Та йди вже! — кричав він йому вниз. — Принце!

Але Чорний Принц і далі, наче вперта дитина, вмовляв ведмедя, а велетень стояв поряд і дивився на дітей. Дехто з жінок закричав, коли він випростав руку. Жінки схопили дітей, але могутні пальці, як і казав Феноліо, не дістали до гнізд, хоч як тягнувся велетень.

— Точна робота! — шепотів Феноліо. — Меґі, ти бачиш? — Так, цього разу він подумав про все.

Велетень видавався розчарованим. Він потягнувся ще раз і ступив крок убік. Його п’ята опустилася на відстані десь тоненької гілочки від Чорного Принца. Ведмідь заревів і став на задні лапи, а велетень, здивувавшись, глянув униз, щоб побачити, що там ворушиться в нього між ногами.

— О ні! — бурмотів Феноліо. — Ні! Ні! Ні! — ревів він униз своєму створінню. — Його — ні! Дай Принцові спокій. Ти прийшов сюди не для цього! Біжи за Миршавцем! Збирай його людей! Ану геть!

Велетень підняв голову й пошукав очима, хто там галасує, а потім нахилився і схопив Принца й ведмедя, і то так брутально, як Елінор хапала гусінь, що пожирала її троянди.

— Ні! — бурмотів Феноліо. — Що діється? Що цього разу не так? Таж він йому всі кістки потрощить!

Розбійники мов заціпеніли, повиснувши на линвах. Один з них кинув ніж у руку велетня. Він витяг його губами, мов колючку, і пустив Чорного Принца, наче набридлу іграшку. Меґі здригнулася, коли він упав на землю й навіть не ворухнувся. Вона чула, як зойкнула Елінор. Велетень махнув рукою на чоловіків на линвах, неначе то були оси, які хотіли вжалити його.

Усі закричали. Батист підбіг до однієї линви, щоб спуститись і допомогти Чорному Принцові. Фарид і Дорія помчали за ним, а Роксана стояла з жахом на обличчі і обнімала руками двох заплаканих дітей. Феноліо стояв і шарпав від безпорадної люті опорні линви.

— Ні! — крикнув він ще раз униз. — Ні, такого просто не може бути!

Раптом одна линва урвалася, і Феноліо шугнув униз. Меґі спробувала схопити його, але не встигла. Феноліо падав із подивом на зморшкуватому обличчі, і велетень схопив його в повітрі, як стиглий плід.

Діти вже не кричали. Жінки та розбійники теж не видали жодного звуку, коли велетень сів під деревом і став роздивлятися, що він зловив. Ведмедя він байдуже поклав на землю, та коли його погляд натрапив на нерухомого Принца, знову схопив його. Ведмідь, заревівши, прийшов на допомогу своєму господареві, але велетень віджбурнув його рукою. Потім підвівся, востаннє поглянув на дітей і пішов геть із Феноліо в правій руці і Чорним Принцом у лівій.

Сойчині янголи

— Запитую тебе: що ти робив би на моєму місці? Скажи мені. Будь ласка, скажи мені. Але ти далекий геть від усього. Твої пальці одна за одною гортають сторінки, що якимось чином пов’язують твоє життя з моїм. Твої очі в безпеці. Це оповідання — лише ще один розділ у твоєму мозку. А для мене це моя безпосередня дійсність.

Маркус Цузак. Джокер

Орфей побачив Віоланту вперше на одному святі, яке влаштував Миршавець, і ще тоді уявляв собі, як було б добре панувати разом з нею над Омброю. Всі його служниці були гарніші за доньку Змієголова, але Віоланта мала те, чого не мали вони: зарозумілість, честолюбство, жадання влади. Це все подобалося Орфеєві, і коли Свистун привів її в залу з тисячею вікон, Орфеєве серце закалатало, він був у захваті, що вона й досі гордо тримає голову, дарма що все поставила на одну карту і програла.

Віоланта обвела всіх очима так, немов програли вони — її батько, Хлопчик-мізинчик, Свистун. По Орфеєві вона тільки ковзнула очима. Звідки їй знати, яку видатну роль грає він тепер. Змієголов і досі стояв би в багнюці зі зламаним колесом, якби він не приписав йому одразу аж чотири колеса. Як вони всі дивилися на нього! Навіть Хлопчик-мізинчик пройнявся до нього повагою.

Зала з тисячею вікон уже не мала вікон. Хлопчик-мізинчик позавішував їх чорною тканиною, і тільки з півдесятка смолоскипів освітлювали пітьму, якраз досить, щоб Змієголов міг бачити обличчя свого найлютішого ворога.

Коли привели Мортимера, зарозуміла маска на Віолантиному обличчі немов репнула, але вона швидко опанувала себе. Орфей задоволено відзначив, що Сойку катували, але він ще стояв на ногах, і Свистун подбав, безперечно, щоб його руки лишилися неушкоджені. «А відрізати йому язик вони б уже могли спокійнісінько, — думав Орфей, — і тоді остаточно поклали б край усім тим вихвалянням його голосу». Але потім йому спало на гадку, що Мортимер ще має сказати, де книжка Феноліо, бо ж Вогнерукий не сказав нічого.

Світло смолоскипів падало тільки на Мортимера. Змієголов сидів у пітьмі. Він вочевидь не хотів дати своєму в’язневі втіхи бачити його набрякле тіло. Але ж запах він чутиме.

— Ну, Сойко, мабуть, тобі моя донька по-іншому малювала наше друге побачення? — Віддих Змієголова був хрипкий, як у старого чоловіка. — Я дуже зрадів, що Віоланта запропонувала мені як місце зустрічі цей замок, хоча дорога сюди важка. Цей замок одного разу вже дав мені щастя, дарма що ненадовго. Крім того, я був певен, що мати нічого не сказала тобі про таємний хід. Вона багато розповідала тобі про цей замок, але майже всі ті оповідки не мали нічого спільного з правдою.

На Віолантиному обличчі не відображувалося нічого.

— Батьку, я не знаю, про що ти кажеш, — мовила вона.

Яких зусиль вона доклала, щоб не глянути на Мортимера. Зворушливо.

— Атож, ти нічогісінько не знаєш. Ще б пак! — засміявся Змієголов. — Я досить часто чув, що розповідала тобі мати в старому покої. Всякі вигадки про щасливі роки дитинства, всяку солодку брехню, щоб її мала донька-бридуля мріяла про місце, де все інакше, ніж у замку, де вона виросла. Дійсність здебільшого відрізняється від наших розповідей про неї, а ти завжди плутала слова з правдою. Ти точнісінько така, як твоя мати: не можеш відрізнити бажане від того, що є насправді, еге ж?

Віоланта не відповіла. Вона