Чорнильна смерть - Корнелія Функе

— Звісно, тобі не треба розповідати, що таке жах, — лунав далі оксамитний Орфеїв голосочок. — Шпільмани кажуть, що це небіжчики, яких білі жінки відсилають, бо не можуть змити з їхніх душ темних плям. Тож і прирікають їх на те, що вони, безтілесні, блукають, гнані власною пітьмою, у світі, що вже не є їхнім, аж поки зрештою розчиняються, пожерті повітрям, яким вони не здатні дихати, спалені сонцем, від якого вже ніяке тіло не захищає їх.

Орфей відступив на крок.

— Схопи його! — наказав він тіні. — Хапай його, мій сміливий пес. Схопи Вогнерукого, бо він розбив мені серце!

Мо підійшов до Вогнерукого, але той відштовхнув його.

— Сойко, геть! — крикнув він. — Це страшніше за смерть! — Вогонь навколо нього вмер, і жах, тяжко дихаючи, переступив коло з сажі. Вогнерукий не ухилився від нього. Він просто стояв, коли безформні руки обхопили його, і згас. Як полум’я.

Мо, коли впав Вогнерукий, почувався так, наче його серце зупинилося. А жах нахилився й нюшив, мов розчарований пес, нерухоме тіло Вогнерукого, і Мо пригадав, що колись розповідав йому Батист: жахи цікавляться тільки живою плоттю і уникають мертвих, бо бояться через них знову опинитися в царстві, з якого визволилися на короткий час.

— Ох, що це? — скрикнув Орфей, мов розчарована дитина. — Як це так швидко сталося? Я хотів трохи довше подивитися на його смерть!

— Схопіть Сойку! — почув Мо наказ Свистуна. — Ну, мерщій!

Проте його солдати прикипіли очима до жаха. Той обернувся і спрямував свої тьмяні очі на Мо.

— Орфею! Гукни його назад! — уривчастим голосом звелів Свистун. — Таж Сойка нам ще потрібний!

Жах застогнав, наче його вуста шукали слів, — якщо він мав вуста. На мить Мо здалося, ніби він упізнав обличчя на чорному тлі. Злоба просочувалася йому крізь шкіру і вкривала серце, мов пліснява. Ноги в Мо підточилися, він відчайдушно намагався вхопити повітря. Так, Вогнерукий мав слушність, це гірше за смерть.

— Назад, собако! — Жах застиг, почувши Орфеїв голос. — Він тобі дістанеться потім.

Мо став навколішки коло нерухомого тіла Вогнерукого. Йому хотілося лягти поряд із товаришем, перестати дихати, як і він, припинити відчувати, але солдати підвели його і зв’язали руки. Мо майже нічого не відчував. Він насилу міг дихати.

Коли Свистун підійшов ближче, Мо бачив його наче в тумані.

— Десь у цьому замку має бути подвір’я з пташиними клітками. Запхайте його в одну з них. — Свистун ударив Мо ліктем у живіт, але він відчував тільки те, що знову може дихати, коли жах злився з Орфеєвою тінню.

— Стій! Сойка й досі мій в’язень! — загородила Віоланта шлях солдатам, коли вони повели з собою Мо.

Але Свистун брутально відтягнув її вбік.

— Він ніколи не був вашим в’язнем, — сказав він. — Невже, по-вашому, ваш батько — дурень?

— Відведи її в кімнату! — наказав він одному з солдатів. — А Вогнерукого киньте перед кліткою, в якій замкнете Сойку. Зрештою, не можна розлучати тінь зі своїм господарем, правда?

Перед дверима лежав ще один з Віолантиних солдатів, на юному обличчі застиг переляк перед лицем смерті. Юні солдати лежали всюди. Озерний замок належав Змієголову, а разом з ним і Сойка. Отже, отак закінчилася пісня.

«Що за страхітливий кінець! — Мо здалося, ніби він чує голос Меґі. — Мо, я не хочу цієї книжки. Ти не маєш якоїсь іншої?»

Запізно?

— Щодо мене, — заперечив кріт, — я не можу тепер просто піти спати і ні до чого не братися, хоча не знаю, до чого треба братися.

Кенет Ґрехем. Вітер у вербах

Озеро. Реза, побачивши коло підніжжя схилу, як полискує вода між деревами, хотіла побігти, але Здоровань потягнув її назад і мовчки показав на намети, які вкривали берег. Чорний намет міг належати тільки одному чоловікові, і Реза прихилилася до одного з дерев, що росли на крутосхилі, і відчула, як сила покинула її. Вона прийшла запізно. Змієголов виявився швидший. Що тепер?

Реза глянула на замок, що лежав серед озера, мов чорний плід, який хотів зірвати собі Змієголов. Похмурі мури видавалися грізними й недосяжними. Чи Мо там? Яке це має значення? Змієголов теж тут. А міст, що веде через озеро до замку, охороняє з десяток солдатів. Резо, що діяти?

— Через міст ми не перейдемо, тут годі сумніватися, — шепнув їй Здоровань. — Я піду роздивлюся. Почекай тут. Може, де-небудь є човен.

Але Реза прийшла не на те, щоб чекати. Знаходити шлях на крутому березі було важко, а всюди між деревами стояли солдати, проте дивилися на замок. Здоровань повів її далі від наметів, на східний берег озера, де дерева підступали до самої води. Може, коли споночіє, спробувати переплисти озеро? Але ж вода крижана, нестерпна, і існують похмурі перекази про це озеро та про істот, які живуть у ньому. Резина рука, поки вона йшла за Здорованем, намацувала дитину. Їй здавалося, ніби дитина заховалася глибоко всередині неї.

Раптом Здоровань схопив її за руку й показав на кілька скель, що випиналися з озера. Між ними так несподівано з’явилося двійко солдатів, що, здавалося, вони виринули з води. Коли солдати вибралися на берег, Реза побачила, що всього за кілька кроків від скель під ялинами чекають коні.

— Що це означає? — прошепотів Здоровань, коли між скель показалося ще більше солдатів. — Може, існує ще один шлях до замку? Піду подивлюся. Але цього разу ти вже не йди за мною. Прошу тебе! Я пообіцяв Сойці. Він уже б роз’юшив мені носа, якби знав, що ти тут.

— Ні, такого б не було, — прошепотіла Реза у відповідь, проте лишилася.

Здоровань покрався далі, а вона тим часом стояла, мерзнула й дивилася йому вслід. Перед чобітьми хлюпотіла озерна вода, і їй здавалося, ніби під дзеркальною поверхнею вона бачить обличчя, сплющене, мов візерунок на спині ската. Здригнувшись, вона відсахнулася — і почула позаду кроки.

— Ага, ось де ти!

Вона озирнулася. Поміж дерев стояв солдат, уже з оголеним мечем. Резо, тікай!

Вона бігла швидше, ніж солдат зі зброєю та у важкій кольчузі, але він гукнув ще одного, а той мав арбалет. Резо, швидше! Від дерева до дерева, ховатися й бігти, як граються діти. Як гралася б вона з Меґі, якби мала донька виростала коло неї. Скільки пропущених років…

У дерево поблизу від неї влучила стріла. Друга встряла попереду в землю. «Не йди за мною, Резо! Благаю тебе! Я мушу знати, що ти тут, коли повернуся». Ох, Мо. Чекати набагато важче, завжди