Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

Це видовище заворожило Оевінга. Він підвівся на стременах, щоб краще розгледіти і з насолодою підставив обличчя потоку різкого вологого вітру.

– Там є курінь, – промовив  Даегар, вказавши праворуч, – можна сховатися, якщо піде дощ. Я споруджував його для себе, тому він надійний.

– То туман підніметься в будь-якому разі? – уточнив Оевінг.

– Так. Я бачив його тоді, коли йшла злива... У цьому місці туман піднімається за будь-якої погоди.

–  Навіть узимку?

– Наші зими дуже теплі й короткі, сніг трапляється рідко і швидко тане.  Знаю, що це пов'язано з підземними течіями та проявом магії. Природа Великої річки не любить холодів.

– А багаття я можу розпалити? – запитав Оевінг.

– Поруч із куренем ти побачиш сліди попелу. У цьому місці можеш розвести вогонь, але ні в якому іншому.

– Я зрозумів тебе. Дякую!

– Приїхати за тобою після світанку? – поцікавився Даегар.

– Ні,  не турбуйся. Я повернуся сам.

– Тоді бажаю удачі! Побачимося завтра! – попрощався Даегар, поскакав назад і швидко зник у темряві лісу.

Оевінг спішився і пустив коня пастися, а сам попрямував туди, куди вказав Даегар.

Курінь, побудований і гілок з гілок і листя, хлопець  знайшов одразу. Він був вкритий шкурами, щоб вітер і дощ не могли порушити спокій, що панував усередині. Підлогу теж встеляли шкури.  

Звісно, Оевінг не міг випростатися там на весь зріст, але це було й необов'язково. 

Під дальньою стіною, у невеликій ямі, викопаній у землі, він побачив глечик.  Відкрив щільну кришку і в повітря одразу ж виплеснувся терпкий винний аромат. Оевінг закрив і поставив глечик на місце. Виходить, Даегар буває тут часто, інакше не зберігав би вино.