Чорнильна кров - Корнелія Функе
Реза спала біля тата. Мо сидів і дивився в темряву, наче там написано історію, яку він не міг збагнути.
— Ходи сюди, — сказав він тихо. Меґі сіла поруч і притислась обличчям до його плеча.
— Я хочу додому, Мо! — прошепотіла вона.
Так. Це була довга ніч. Довга, мов тисяча ночей, і темніша за будь-яку ніч, що Меґі пережила. Вона не знала, як довго спала біля Мо. Її розбудив Фарид. Потягнув її з собою, геть від поснулих батьків.
— Меґі! — прошепотів хлопець і стис її руку. — Я знаю, як усе виправити. Ти підеш до Феноліо! Скажи йому, хай щось напише, щоб оживити Вогнерукого! Тебе він послухає!
— Ні, Фариде. Вогнерукий мертвий. Феноліо нічого не вдіє. Він більше не напише жодного слова після того, що сталося з Козимо.
Феноліо змінився. Меґі його ледь впізнала, коли знову побачила. Колись його очі нагадували очі маленького хлопця, тепер це були очі старої людини. Його погляд став недовірливий, непевний. Відтоді, як помер Козимо, він більше не вважав за потрібне голитися, зачісуватися чи вмиватися. Він лише запитав її про книжку, яку зробив Мо.
— От і чудово! — пробурмотів він. — Змієголов безсмертний, а Козимо мертвий мертвішого. В цій оповідці все з ніг на голову перекинулося!
Феноліо спав, коли вони спустилися по крутій драбині в штольню.
— Феноліо! — Фарид став грубо трясти старого.
— А, то ти! — пробурмотів він сонно. — Хлопець, який повернувся з того світу. Що ти хочеш? Мені вперше за ці дні снився добрий сон!
— Ти мусиш щось написати!
— Написати? Я більше не пишу. Всі мертві! Для чого мені вигадувати, коли ця оповідка їх убиває?
— Але ти мусиш його повернути! — Фаридові вуста тремтіли. — Ти зробив Змієголова безсмертним, чому ж його не зробив?
— А, ти кажеш про Вогнерукого? — Феноліо сидів і тер обличчя. — Так, він мертвий-мертвісінький, зрештою, я для нього це давно запланував, якщо пригадуєте. Ця оповідка не може придумати нічого кращого. Я вже не її творець. Це смерть, косар, холодний король, називай її як хочеш. Це її танок, і байдуже, що я напишу, вона бере мої слова і упокорює їх!
— Дурниці! — Фарид не витирав сльози, які збігали по обличчю. — Ти мусиш його повернути. Це була не його смерть, а моя! Змусь його знову дихати! Це ж лише кілька слів, зрештою, ти таке вже робив для Козимо і для Чарівновустого.
— Мо тоді ще не помер, — сухо відповів Феноліо. — А Козимо лише виглядав, як Козимо. Меґі і я створили його наново. На жаль, це була жахлива невдача. Я ввів у гру безсмертя, але це інше, ніж повертати мертвих! На цьому й зупинімося. Якщо в цій оповідці хтось помирає, то мертвим він і залишиться! Так мусить бути в цьому світі, так як є в тому, звідки я прийшов.
— Як тобі язик повертається таке казати? — накинулась Меґі на Феноліо.
— Я безсердечний стариган, я знаю. Ні, Меґі, слова мене вже давно не слухаються. Вони слухаються лише тоді, коли їм це вигідно. Вони, як змії, повернулися проти мене.
— Ти партач, жалюгідний партач! — Фарид відійшов від Меґі. — Ти нічого не розумієш у своєму ремеслі! Але інший розуміється. Той, хто переніс сюди Вогнерукого. Орфей. Він його поверне, побачиш. Виписуй його сюди! Хоч це ти можеш зробити?! Дістань Орфея, і хай він пише замість тебе! Навчи його, що вмієш сам! Хай він замість тебе знайде правильні слова. Він любить твою історію, він сам це Вогнерукому казав! Він тобі навіть листа написав, коли був хлопчиком.
— Хіба? — В голосі Феноліо знову зазвучали давні цікаві нотки.
— Так, він захоплюється тобою! Він вважає твою історію найкращою з усіх, він це сам казав!
— Ну, вона непогана. Тобто вона була непогана. — Феноліо був задоволений. — Учень. Учень для Феноліо. Поетів учень. Гм. Орфей… — Він промовив це ім'я, наче спочатку мусив спробувати його на смак. — Єдиний поет, який коли-небудь мірявся силами зі смертю… Гаразд.
Фарид подивився на нього з такою надією, що це знову різонуло Меґі по серцю.
— Ти розумієш, що нам буде потрібна допомога, Меґі? — спитав Феноліо.
— Якщо ти напишеш, я прочитаю, — відповіла дівчина.
«І допоможу занести в історію людину, яка допомогла Мортолі зачитати мого батька і мало його не вбити», — додала Меґі подумки.
Сойка
Світ існував, щоб його прочитали. І я його прочитав.
Лайн Шарон Шварц. Зруйнований читанням
Реза і Меґі ще спали. Крізь щілину блідо просочувався ранок, він пахнув розмарином, чебрецем і ягодами з отруйних Мортолиних дерев. Ця суміш відомого з невідомим у світі Феноліо знову і знову бентежила Мо, і це невідоме здавалося йому справжнішим, ніж те відоме.
Мо підійшов до них. Вони розглядали його як якогось екзотичного звіра, про якого вони наслухалися найдивніших історій. Мо більш ніж будь-коли відчував себе актором, який вийшов на сцену — з недобрим відчуттям, що не знає ні вистави, ні своєї ролі в ній.
— Я завжди думав, що Сойку вигадав поет, — сказав Хапало, побачивши, як Мо вийшов назовні. — Єдиний, хто може претендувати на маску з пір'я, це Чорний Принц, Коли надійшла звістка, що Сойку зачинили в Сутінковому замку, я подумав, що знову хочуть повісити якогось бідолаху з порубцьованою рукою. Але коли я побачив, як ти б'єшся в лісі… «…і його меч заходить в них, мов голка між сторінки…» Влучно описано, о так!
«Цікаво, що б ти сказав, якби я потвердив, що Сойку вигадав поет, так само, як і тебе?» — подумав Мо.
— Час вирушати, — мовив Принц. — Вони прочісують ліс аж до моря. З двох наших сховків вони вже викурили все, що можна, на копальню не натрапили тільки тому, бо не думають, що ми засіли так близько до замку. Сьогодні вночі половина наших людей віднесе поранених у мансарду, решта підуть зі мною і Роксаною до Омбри.
— А він куди піде? — Хапало глянув на Мо.
Усі подивилися на нього. Мо відчув їхні погляди, як відчуваєш пальці на шкірі. Погляди, сповнені надії. Що вони про нього чули? Може, розповідають історії про те, що сталося в Сутінковому замку?
— Йому треба зникнути звідси! Змієголов його шукатиме, навіть якщо й розтрубить усюди, ніби напад улаштувала Мортола. — Він
