Чорнильна кров - Корнелія Функе

Чорний Принц перший вийшов з-за дерев, ведмідь за ним. Обидва стали на дорозі, наче самі могли зупинити різанину. За Принцом вийшли його люди. Тихо проклинаючи все на світі, Вогнерукий підвівся з землі. О, так, це буде кривавий ранок. Дощ не встигатиме змивати кров, а йому доведеться не на жарт розсердити полум'я, бо воно не любить дощу.

— Фариде! — прошипів він до хлопця.

Вони мусять розпалити вогняне коло довкруж тих, котрі для захисту проти мечів не мали нічого, крім рук. Вогнерукий підняв величеньку гілку, гукнув вогонь з вологої кори, полум'я зашипіло і запарувало. Тоді кинув запалену гілку хлопцеві. Бастин голос прорізав ранкові сутінки глузливо і кровожерливо. Фарид заходився розсипати по землі іскри. Він сипав їх на вологу землю, мов селянин зерно. Полум'я зринуло вгору, коли Бастині люди пішли в напад. Меч бився до меча, крики наповнювали повітря, тіла билися одне до одного, а Вогнерукий і Фарид підтримували полум'я, аж поки воно не оточило натовп полонених.

Вогнерукий залишив маленький прохід — вихід у ліс, на випадок, якщо полум'я перестане його слухатись, якщо розізлиться так, що кусатиме всіх: друга і ворога.

Фарид скочив крізь полум'я, як і домовлялися. Яке щастя, що Меґі тут, а то б хлопчина запевне не відходив би від нього. Вогнерукий і далі лишався перед вогняним колом. Він витяг ножа: коли Баста поблизу, ніж краще тримати в руках. Він перешіптувався з вогнем, настирливо, але ніжно, щоб той не робив, що хотів, щоб не ставав з друга ворогом. Розбійників відтискали назад. На Чорного Принца напали відразу троє Бастиних людей, та ведмідь лапами і зубами захищав господаря. Вогнерукого нудило, коли він бачив рани, які вибивають чорні кігті.

Вогонь потріскував у відповідь, наче хотів бавитися, танцювати, наче не розумів, що тут панує страх, не відчував його запаху та смаку.

Де Фарид? Ось він. Вправно коле ножем довкруж себе, як змія. Вогнерукий схопив його за руку, прошипів до полум'я, щоб воно їх пропустило, і потягнув його за собою.

— Дідько! Треба було залишити тебе з Роксаною! — гарикнув він і штовхнув Фарида крізь вогонь. — Хіба я не казав тобі бути біля Меґі?

Чарівновустий добре бився мечем, набагато краще, ніж Вогнерукий міг уявити, але виглядав стомлено.

Клятий дощ капав за комір, заглушував голос Вогнерукого. Вода співала вогню колискову, прадавню колискову, тому Вогнерукий підвищив голос, кричав голосніше і голосніше, щоб знову збудити полум'я, щоб воно завило і закусало. Фарид помітив, що наробив дощ, і спритно стрибнув туди, де полум'я засинало. Меґі побігла за ним.

Убитий солдат впав на вогняне коло, саме туди, де стояв хлопець, і згасив полум'я своїм мертвим тілом. Вогнерукий стрибнув до вогняної тріщини. З полум'я з'явився Баста. Вогнерукий побачив, як Чарівновустий став перед Резою, а Баста ступив ногою на мертвих, як на міст. Запалюй вогонь. Вогнерукий хотів підійти ближче, та раптом хтось схопив його руку і розвернув. Двопалий.

— Вони нас повбивають! — промимрив він, вирячившись від страху. — Як вони не посічуть, то вогонь підсмажить!

— Відпусти мене! — закричав Вогнерукий.

Баста. Він дивився на Вогнерукого крізь дим, наче їх пов'язували невидимі пута. Баста підняв ножа. В кого він цілить? І чому так посміхається?

Хлопець. Вогнерукий відштовхнув Двопалого. Він кричав до Фарида, та шум довкола проковтнув його голос. Хлопець тримав Меґі за руку.

— Фариде!

Баста метнув.

Вогнерукий побачив, як ніж увігнався в худі плечі. Вогнерукий устиг підхопити хлопця, перш ніж той впав на землю. Баста стояв і реготав. Він досягнув свого, він завжди намагався добратись до серця Вогнерукого, до його дурного серця. Воно розкололося навпіл. Вогнерукий побачив обличчя Меґі, чув, як вона кличе Фарида, і віддав його в її руки. Ноги Вогнерукого тремтіли так, що він не міг устати. Він хотів добратися до Басти, крізь вогонь, крізь солдатів, та Чарівновустий дістався, Чарівновустий, котрий висмикнув Фарида з його історії і чия донька тепер сиділа над хлопцем і плакала… Мо простромив Басту мечем, наче все своє життя тільки те й робив, наче це його основне завдання — вбивати. Баста помер, здивування застигло на його обличчі Він впав у вогонь, а Вогнерукий поплентався до Фарида. Меґі тримала хлопця на руках.

Чи він думав, що хлопець оживе лише через те, що його вбивця помер? Ні, чорні очі зяяли порожнечею, пусткою, мов у покинутій хатині. Вогнерукий став на коліна, на стоптану землю. Реза втішала доньку, та не переставала плакати. Навколо билися і вбивали. І Вогнерукий не розумів, що ж він тут робить, що діється навкруги, чому він сюди прийшов, під ці дерева, дерева, які він бачив уві сні.

У найстрашнішому з усіх снів.

А тепер сон справдився.

Помінялися

Блакить моїх очей згасла цієї ночі,

Червоне злото мого серця.

Ґеорґ Тракль. Уночі

Врятувалися майже всі. Їх урятували вогонь, ведмедева лють, люди Чорного Принца і Мо, який цього похмурого ранку вправлявся вбивати, наче хотів стати майстром убивств. Баста, Зарізяка і чималенько інших нападників лежали між деревами, землю було вкрито їхніми тілами, як зів'ялим листям. Убили двох шпільманів і Фарида.

Фарид.

Вогнерукий зблід мов смерть, коли ніс його в копальню. Меґі тримала Фаридову руку, наче це могло допомогти, а всередині боліло так, наче ніколи не стане краще. Вогнерукий не прогнав лише її, коли вклав Фарида у віддаленій штольні на свій плащ. Ніхто не наважувався заговорити до нього, коли він нахилився над мертвим хлопцем і стер йому попіл з чола. Роксана хотіла заговорити, та коли побачила обличчя Вогнерукого, дала йому спокій. Тільки Меґі він дозволив сидіти біля Фарида, наче в її очах бачив власний біль. І так вони сиділи в нутрощах Змієгори, як сидять, коли закінчується історія. Не було слів, які можна було би промовляти.

— Ти теж хочеш, щоб він повернувся, правда?

— Він уже більше ніколи не повернеться… — прошепотіла Меґі, не зводячи очей із Фарида. Вона не мала сил говорити голосніше. Вся сила зникла, наче Фарид забрав її з собою. Він забрав з собою все.

— Існує легенда, — Вогнерукий подивився на свої руки, наче там написано, що йому казати, — легенда про білих жінок.

— Що то за легенда? — Меґі не хотіла слухати жодних оповідок, ніколи більше. Ця назавжди розбила її серце.

— Роксана її знає, — сказав він. —