В тіні янгола смерті - Тарас Завітайло

— Питаю, навіщо ловили? — повторив він своє запитання.

— Розумієш, — почав Андрій, — козаки хвилюватися стали, думали, що відьма.

Конюшний підвів голову, в його синіх очах читався щирий подив.

— Ти характерник?

— Так.

— Коси бачив?

— Бачив.

— Гм-м-м, відьма такі плете?

— Ні, та мало там що… — виправдовуючись, сказав Андрій. Конюшний згорбився.

— Що далі? Проженете?

Козаки знизали плечима.

— Та живи на здоров’я! — відповів Бородавка. — Тільки покажися отаманові.

Конюшний задумався.

— Гм-м-м… Добре, ходім-м-м… Але тільки отаманові.

— Авжеж, — розвів руками Андрій, посміхнувшись.

Конюшний попрямував до виходу, козаки — за ним. Зліва від конюшні, у десяти кроках, стояв невеличкий дерев’яний зруб.

— Туди, — вказав Бородавка.

Віконниці хатини були закриті, і Андрій тихо постукав.

— Дороше…

Майже відразу відчинилися двері, і на порозі показався отаман з лампою в руці.

— Піймали, — сказав він, з цікавістю і подивом розглядаючи істоту.

— Гм-м-м, хотів би — втік, — заперечив конюшний.

Дорош посторонився.

— Проходьте.

Нечисть і характерники зайшли до хатинки. Усередині було досить світло від свічок. Конюшний пожадливо глянув на стіл.

— Гм-м-м… — хмикнув він і облизався.

Дорош повісив свою лампу і звернувся до конюшного.

— Ну, сідай, нечисть, побалакаємо.

На столі було повно всіляких наїдків та питва, і конюшний, недовго думаючи, підстрибнув і сів на лавку. Троє козаків також сіли. Дорош прокашлявся.

— Отже, ти — конюшний?

Той кивнув.

— Степан і Андрій розказали все, що про вас відомо, про конюшних тобто.

Нечисть слухала.

— Він сьогодні при нас кажанові в’язи скрутив, — зауважив Сивий.

— Ти, взагалі-то, теє, — продовжував Дорош, — залишайся, і коли треба чого — звертайся… Але заради Бога, поясни: чому з’явився саме зараз, коли мене отаманом обрали? До речі, мене Дорошем звуть, цього молодого — Андрієм, а старшого — Степаном.

Конюшний кивнув і представився.

— Я — Коник.

Отаман запитально глянув на Коника, і той посміхнувся.

— Отут причин кілька. По-перше: в колишній конюшні я не прижився, тамтешній конюх виявився людиною не вельми доброю… Гм-м-м… Сільця ставив! Хоча коней своїх любив… По-друге: у цій окрузі вся моя братія живе…

Андрій здивовано звів брови.

— Не конюшні, біла нечисть, — пояснив Коник і продовжив: — А по-третє: я цим коням більше потрібний, місця тут дикі, а за конячками догляд потрібен?! Гм-м-м! Та й ти, отамане, мені відразу сподобався… Я, знаєш, чисту душу нутром чую… А коли прийняли тебе в курінні — зрадів, от і наплів твоєму Чортові косичок у подарунок, гм-м-м… До того ж цей візерунок, — Коник покосився на характерників, — відганяє кажанів!

— Ми не знали… — буркнув Бородавка з досадою.

Дорош простягнув Конику руку, і той без вагань потис її.

— От і добре, — сказав Сивий і задоволено провів рукою по вусах.

— їсти хочеш? — запитав Дорош Коника, і той кивнув.

— А нас уже й не запрошує, — вдаючи обурення, мовив Бородавка. — Ми ж не коні, щоб на одному вівсі сидіти! Так іржати скоро почнемо.

Але тут-таки глянув на накритий стіл, і обличчя Степана задоволено розпливлося в задоволеній посмішці. Ковбаса, галушки, пампушки з часником, в’ялені щуки, а на додачу ще й чималенька діжка пива.

Коника не довелося довго припрошувати — він накинувся на їжу так, наче сто років нічого не їв. Дорош налив усім пива, і козаки теж приступили до трапези. Наївшись од пуза, Коник запив пивом і смачно відригнув.

— Ну, козаки, спасибі за хліб-сіль, — сказав він і підвівся. — Ви собі тут досиджуйте, а я в конюшню — робота є робота. — Він поручкався з козаками і, поцокуючи копитами по дерев’яній підлозі, підстрибом вибіг на вулицю.

— Ну от усе і з’ясувалося, — сказав Бородавка, наливаючи собі пива. — Вітаю, Дороше, ти обзавівся корисною нечистю!

— Точно, — погодився Андрій.

Дорош полегшено зітхнув.

— Ну і слава Богу!

Козаки ще