Танок драконів - Джордж Мартін

Але те, що планується далі, то чиста зрада. Юнкайці привезли їх зі Старого Волантиса воювати за Жовте місто, але зараз дорняни збираються перекинутися на інший бік. Тобто зректися своїх побратимів. Звіяні вітром — не те товариство, яке Квентин обрав би з власної волі, але разом з ними він перетнув море, ділив мед і м’ясо, воював, обмінювався байками з тими кількома, чию говірку міг зрозуміти. А якщо всі його байки насправді були не більш ніж байки, то що ж — така ціна перевозу в Мірін.

«Честі це нам не зробить»,— застерігав ще в «Купецькій хаті» Герис.

— Може, Данерис уже на півдорозі до Юнкая разом з усім військом,— мовив Квентин, прогулюючись поміж коней.

— Може,— озвався Герис,— але навряд чи. Ми вже такі чутки чули. Астапорці були переконані, що Данерис разом з драконами прилетить на південь, щоб зняти облогу. Вона не з’явилася тоді, не з’явиться й тепер.

— Ми цього напевно знати не можемо. Мусимо тікати, поки не довелося воювати з жінкою, до якої я приїхав свататися.

— Спершу дійдемо до Юнкая. Ці землі,— вказав Герис на пагорби,— належать юнкайцям. Ніхто тут не прихистить і не нагодує трьох дезертирів. На північ від Юнкая починається нейтральна смуга.

Він мав рацію. І все одно Квентин почувався незатишно.

— Здоровань завів тут забагато друзів. Він знав, що ми плануємо тихенько втекти й перекинутися до Данерис, а тепер йому важко буде залишати товаришів, з якими він воював. Якщо занадто затримаємося, тоді взагалі це матиме такий вигляд, наче ми дезертируємо напередодні бою. Він так не вчинить. Ви знаєте його незгірше за мене.

— Хай коли ми втечемо, все одно це дезертирство,— заперечив Герис,— а Пошарпаний Правитель дезертирів дуже не любить. Він вишле за нами погоню, і Семеро спасіть, якщо нас упіймають. Якщо пощастить, нам просто відрубають ступню, щоб ми вже більше точно не тікали. Якщо не пощастить, нас віддадуть Гарній Мерис.

Квентин аж затнувся. Гарна Мерис жахала його. Родом з Вестеросу, вона була вища за нього — до шістьох футів їй не вистачало одного пальця. За двадцять років, які вона провела з вільнонайманцями, нічого в ній гарного не залишилося — ні зовні, ні всередині.

Герис узяв його під руку.

— Почекай. Ще кілька днів — і все. Ми перетнули півсвіту, тож потерпи ще кілька льє. Де-небудь на північ від Юнкая нам обов’язково випаде шанс вислизнути.

— Як скажеш,— промовив Жабка з сумнівом...

...але на цей раз боги його послухали, і шанс випав набагато раніше.

Сталося це за два дні. До їхнього багаття під’їхав Г’ю Гангерфорд і промовив:

— Дорнянина викликають у командний намет.

— Кого саме? — запитав Герис.— Ми всі троє — дорняни.

— Тоді всіх трьох.

Нахмурений і непривітний Гангерфорд мав скалічену руку: довгий час він був у загоні скарбничим, поки Пошарпаний Правитель не зловив його на крадіжках зі скринь і не відтяв йому три пальці. Тепер він став простим сержантом.

«Що це може бути?» Досі Жабка вважав, що командувач і знати не знає, живий він ще чи вже ні. Однак Гангерфорд уже поїхав уперед, тож часу ставити питання не було. Лишалося забрати Здорованя й іти в командний намет, як наказано.

— Ні в чому не зізнавайтеся й будьте готові битися,— сказав товаришам Квентин.

— Битися я завжди готовий,— озвався Здоровань.

Коли дорняни з’явилися у велике сіре парусинове шатро, яке Пошарпаний Правитель називав своїм полотняним палацом, тут було людно. За мить Квентин збагнув, що більшість присутніх була з Сімох Королівств або з їхніх нащадків вестероської крові. «Вигнанці й сини вигнанців». Дик Солом’яний стверджував, що у загоні зо шість десятків вестеросців; добра третина з них була присутня, включаючи самого Дика, Г’ю Гангерфорда, Гарну Мерис і золоточубого Льюїса Ланстера, найкращого лучника в загоні.

Був тут і Дензо Д’ган, а поряд з ним — велетень Каґо. Тепер його прозивали Каґо Трупоріз, але тільки позаочі: він швидко спалахував, а його крива чорна шабля була така сама нещадна, як і її власник. На світі сотні валірійських мечів, та лише жменька валірійських арахів. Ні Каґо, ні Д’ган не були вестеросцями, однак обидва були капітанами, дуже шанованими Пошарпаним Правителем. «Присутні і його права рука, і ліва. Готується щось серйозне».

Заговорив сам Пошарпаний Правитель.

— Прийшов наказ від Юрхаза,— мовив він.— Схоже, вцілілі астапорці повилазили зі своїх нір. У Астапорі, окрім трупів, нічого не лишилося, тож вони наводнюють околиці — сотнями, ба й тисячами, всі голодні та хворі. Юнкайці не воліють підпускати їх до Жовтого міста. Нам наказано вистежувати їх і відганяти геть — або назад до Астапора, або на північ до Міріна. Якщо королева драконів захоче їх забрати до себе — нехай. У половини з них різачка, а навіть якщо хтось і здоровий, то це — зайві роти.

— Юнкай ближче, ніж Мірін,— зазначив Г’ю Гангерфорд.— Що як вони не схочуть повертати, мілорде?

— Для цього вам мечі й сулиці, Г’ю. Хоча, можливо, луки в такому разі кращі. Тримайтеся подалі від тих, у кого побачите ознаки різачки. Я висилаю в гори половину нашого загону — п’ятдесят патрулів по двадцять вершників. Кривавобородий отримав такий самий наказ, тож коти теж братимуть участь.

Вояки почали перезиратися, кількоро щось пробурмотіли собі під носа. Хоча і звіяні вітром, і котячий загін законтрактовані Юнкаєм, ще рік тому в Спірних землях вони воювали по різні боки фронту, і ворожнеча ще не припинилася. Лютий командувач котів Кривавобородий, гучноголосий велет, обожнював різанину й не приховував свого презирства до «сивих стариганів у руб’ї».

Дик Солом’яний прочистив горло.

— Перепрошую, але ми тут усі походимо з Сімох Королівств. Досі м’лорд ніколи не поділяв загін за походженням чи мовою. Чому нас усіх відсилають разом?

— Доречне питання. Ви поїдете на схід, заглибитеся в гори, тоді по широкому колу обігнете Юнкай і рушите на Мірін. Якщо наскочите на астапорців, женіть їх на північ або вбивайте... але знайте, що це не головна мета вашого походу. Далі за Жовтим містом ви, швидше за все, почнете натрапляти на патрулі королеви драконів. На середніх синів або штормокруків. І ті, і ті підійдуть. Переходьте до них.

— Переходити до них? — перепитав сер Орсон Стоун, лицар з байстрюків.— Хочете зробити з нас перекинчиків?

— Хочу,— мовив Пошарпаний Правитель.

Квентин Мартел мало