Танок драконів - Джордж Мартін

Звіяні вітром здолали ще-но три милі, а юнкайці вже на дві з половиною милі відстали.

— Череда смердючих жовтих блазнів,— почав нарікати Біб.— Їм і досі невтямки, чому штормокруки й середні сини перекинулися до королеви драконів.

— Вони вважають — за золото,— сказав Книжник.— А чому, ти думаєш, вони так добре платять?

— Золото — це добре, а життя — ще краще,— зронив Біб.— В Астапорі ми махалися з каліками. Не боїшся зустрітися зі справжніми незаплямованими, воюючи на боці отакого наброду?

— Ми билися з незаплямованими в Астапорі,— мовив Здоровань.

— Я сказав — справжніми незаплямованими. Хлопчак з відтятими різницьким сікачем яйцями і в гостроверхому шоломі не стає миттєво незаплямованим. У королеви драконів вони справжні — вони не зламаються й не почнуть розбігатися, якщо перднути в їхньому напрямку.

— У неї і вони, і дракони,— зиркнув у небо Дик Солом’яний, так наче сама згадка про драконів може накликати їх на голови загону.— Тримайте мечі нагостреними, хлопці, скоро нас чекає справжня битва.

«Справжня битва»,— подумав Жабка. Ці слова каменем лягли в нутрі. Йому битва під мурами Астапора здалася дуже навіть справжньою, хоча він розумів, що саме мали на увазі перекупні мечі. «Це була бійня, а не битва»,— опісля казав, подейкують, воїн-співець Дензо Д’ган. Дензо був капітан, ветеран сотні боїв. Досвід Жабки обмежувався тренуванням і турнірами, тож не йому ставити під сумнів вердикт загартованого вояка.

«Але спочатку було дуже схоже на битву»,— подумав Жабка, пригадуючи, як у нього замлоїло в животі, коли його розштовхав на світанні Здоровань. «Одягай обладунки, лежень,— прогуркотав він.— Різник дає нам бій. Вставай, якщо не хочеш піти йому на м’ясо».

«Король-різник мертвий»,— сонно запротестував Жабка. Цю історію вислухали всі, щойно висадилися з кораблів, які привезли їх зі Старого Волантиса. Корону вдягнув король Клеон Другий, але і він начебто загинув, і відтак Астапором правлять повія і божевільний голяр, чиї поплічники б’ються за владу в місті.

«Може, нам збрехали,— озвався Здоровань.— А може, це інший різник. Може, перший різник, завиваючи, повстав з могили, щоб закатрупити трохи юнкайців. Немає в біса значення, Жабко. Вдягай обладунки». В наметі спали по десятеро, й на той час усі вже були на ногах — натягували бриджі й чоботи, вдягали на плечі довгі кольчуги, застібали нагрудники, підтягували ремінці поножів і наручів, хапали шоломи, щити й пояси з мечами. Прудкий Герис, як завжди, вдягнувся перший, від нього не відставав Арч. Разом вони допомогли закутися в броню і Квентину.

А за триста ярдів звідти нові астапорські незаплямовані вже виходили за браму, шикуючись під покришеними міськими мурами з червоної цегли, і світанкове світло відблискувало від їхніх шпичастих шоломів і гостряків довгих списів.

Троє дорнян разом вийшли з намету, щоб приєднатися до вояків, які вже мчали до конов’язі. Битва! Квентин вправлявся зі списом, мечем і щитом відтоді, як навчився ходити, але зараз це нічого не означало. «Воїне, додай мені сміливості»,— молився Жабка, а вдалині гриміли барабани: БУМ-бум-БУМ-бум-БУМ-бум. Здоровань указав на короля-різника, який, високий і напружений, сидів на закутому в броню коні, вбраний у мідну кольчугу-луску, яка яскраво зблискувала в ранішньому світлі. Квентину пригадалося, як до нього крадькома заговорив Герис перед самим початком бою. «Хай що відбуватиметься, тримайся біля Арча. Пам’ятай: ти серед нас єдиний, хто може отримати дівчину». На той час астапорці вже наступали.

Живий чи мертвий, а король-різник заскочив мудре панство зненацька. Юнкайці й досі бігали в розмаяних токарах, намагаючись вишикувати своїх недовчених рабів у якусь подобу струнких лав, а в їхні блокадні лінії вже врізалися списи незаплямованих. Якби не союзники й не всіма зневажувані найманці, юнкайців би здолали, але кіннота — звіяні вітром і котячий загін — за лічені хвилини зім’яла астапорські фланги, в той час як легіон Нового Гіса проскочив через юнкайський табір і зустрів незаплямованих спис до списа і щит до щита.

Далі почалася різанина, от тільки цього разу король-різник опинився не з того боку різницького сікача. Зрештою його зарубав Каґо, який пробився через королівських захисників на своєму велетенському бахматі й розтяв Клеона Великого від плеча до стегна одним ударом кривого валірійського араха. Жабка цього не бачив, але ті, хто бачив, запевняли, що Клеонова мідна кольчуга луснула, як шовк, а з-під неї з жахливим смородом порснула сотня могильних хробаків. Усе-таки Клеон був мертвий. У відчаї астапорці витягли його з могили, закули в броню і прив’язали на коня в надії, що це додасть незаплямованим відваги.

Але падіння мертвого Клеона поклало край надіям. Нові незаплямовані покидали списи та щити й чкурнули назад у місто, аж виявили, що брама зачинена. У різанину, яка почалася після цього, Жабка теж зробив свій внесок, разом з рештою звіяних вітром топчучи кіньми переляканих євнухів. Він їхав поряд зі Здорованем, рубаючи направо й наліво, і клин звіяних вітром, наче гостряк списа, врубався у незаплямованих. Коли ж найманці прорвалися через незаплямованих, Пошарпаний Правитель розвернув їх і знову спрямував у бій. Лише на зворотній дорозі Жабка добре роздивився обличчя під шпичастими бронзовими шоломами й усвідомив, що більшість вояків там — не старші за нього. «Зелені хлопчаки, які за мамцями ще плачуть»,— думав він, не припиняючи їх убивати. Заки він виїхав з поля бою, з його меча цебеніла кров, а рука так утомилася, що він не міг її підняти.

«І то ще була не битва,— подумав він.— А справжня битва почнеться дуже скоро, і нам потрібно щезнути до її початку, щоб не опинитися не на тому боці».

Увечері звіяні вітром отаборилися на березі Невільничої бухти. Жабці випала перша варта, і його відіслали чатувати конов’язь. Герис зустрівся з ним там після заходу сонця, коли на воді заблищало світло півмісяця.

— Здоровань теж мав прийти,— сказав Квентин.

— Він пішов на пошуки старого Вілла Бабкуватого — хоче програти йому рештки свого срібла,— сказав Герис.— Нехай. Він учинить так, як ми скажемо, хоч йому не й не сподобається.

— Не сподобається.

Квентину теж багато чого не подобалося. Плисти на переповненому кораблі, який шарпали вітри і морські хвилі, їсти черствий хліб з довгоносиками, до солодкого безпам’ятства пити чорний морський ром, спати на купі цвілої соломи, нюхаючи сморід незнайомців... та цього він очікував, ставлячи свій підпис на клаптику пергаменту у Волантисі й на рік віддаючи свій меч на службу Пошарпаному Правителеві. Такі труднощі