Буря Мечів - Джордж Мартін

— Вона взяла смолоскип і о-он туди пішла,— сказав йому Григ Цап, тицяючи в кінець печери.

Джон рушив у вказаному напрямку й опинився в півтемному приміщенні, серед лабіринту сталагнатів і сталактитів. «Тут її бути не може»,— саме подумав він, коли почув її сміх. Він обернувся на звук, але за десять кроків опинився в зазубні, впершись у глуху стіну біло-рожевого натічного каменю. Збитий з пантелику, він повернувся, звідки прийшов, й аж тут угледів чорну діру під мокрим кам’яним виступом. Опустившись навколішки, він дослухався — й почув слабенький плюскіт води.

— Ігритто!

— Сюди,— долетів її голос з легким відлунням.

Джонові довелося дюжину кроків повзти повзком, поки печера не розширилася. Коли він знову звівся на ноги, якусь мить очі призвичаювалися до темряви. Ігритта принесла смолоскип, але інших джерел світла тут не було. Сама вона стояла біля водоспаду: вода линула з розколини у скелі в широке темне озерце. У світло-зеленій воді відбивалося жовтогаряче полум’я.

— Що ти тут робиш? — поцікавився Джон.

— Почула плюскіт. Хотіла дізнатися глибину печери,— вона вказала смолоскипом.— Прохід веде ще нижче. Я пройшла, може, з сотню кроків, а тоді повернулася.

— Глухий кут.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Прохід веде й далі. В цих горах — сотні печер, а глибоко внизу всі вони з’єднуються. Є навіть коридор під Стіною. Горнів хід.

— Горн...— промовив Джон.— Горн колись був королем-за-Стіною.

— Ага,— сказала Ігритта.— Разом з братом Генделем, три тисячі років тому. Вони цими печерами провели цілу армію вільного народу, а Варта навіть і не здогадалася. Та коли вони вилізли з-під землі, на них накинулися вічнозимські вовки.

— І почалася битва,— пригадав Джон.— Горн зарубав короля на Півночі, але його син підхопив прапор, зняв корону з його чола й, своєю чергою, зарубав Горна.

— Брязкіт мечів збудив воронів у їхніх замках, і вони, всі в чорному, виїхали на поле бою і вдарили вільному народу в тил.

— Так. Тепер у Генделя на півдні був король, на сході — Амбери, а на півночі — Варта. Він теж загинув.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Гендель не загинув. Він прорвався крізь воронів і вивів своїх людей назад на північ, а вовки, завиваючи, насідали їм на п’яти. От тільки Гендель не знав печери так добре, як Горн, і завернув не туди,— вона помахала смолоскипом, і тіні застрибали, заворушилися.— Він спускався нижче й нижче, а коли хотів повернутися, всі ходи, які здавалися знайомим, виводили не на світло, а закінчувалися глухою стіною. Незабаром один по одному почали гаснути смолоскипи, й нарешті запала темрява. Генделевих вояків більше ніхто не бачив, але тихої ночі чути, як їхні пра-пра-правнуки плачуть у глибинах гір, досі шукаючи виходу на поверхню. Слухай! Чуєш?

Джон чув тільки плюскіт води та слабеньке потріскування полум’я.

— І прохід під Стіною теж втрачений?

— Були такі, хто брався його шукати. Але ті, хто спускається занадто глибоко, натикаються на Генделевих правнуків, а Генделеві правнуки завжди голодні,— посміхнувшись, вона обережно вставила смолоскип у борозенку в камінні й підійшла до Джона.— У темних глибинах нема чого їсти, крім людського м’яса,— прошепотіла вона, кусаючи його за шию.

Джон зарився обличчям їй у коси, вдихнув повні ніздрі її запаху.

— Ти як стара Нан, коли та розповідала Брану казки про чудовиськ.

— Це я стара? — буцнула його Ігритта кулаком у плече.

— Старша за мене.

— Ага, і мудріша. Ти ж нічого не знаєш, Джоне Сноу,— вона відштовхнулася від нього та скинула кролячу жилетку.

— Що ти робиш?

— Хочу тобі показати, яка я стара,— вона розшнурувала замшеву курточку й пожбурила її вбік, а тоді одним рухом стягнула через голову всі три вовняні сорочки.— Хочу, щоб ти побачив.

— Нам не варто...

— Варто.

Груди її колихнулися: вона, стоячи на одній нозі, стягнула чобіт, а тоді перестрибнула на другу ногу, щоб стягнути і другий. Пипки світилися широкими рожевими кружальцями.

— Якщо хочеш побачити, маєш і сам показатися. Бо ти нічого не знаєш, Джоне Сноу.

— Я знаю, що хочу тебе,— почув він власний голос, забувши і про свої обітниці, і про свою честь.

А дівчина стояла перед ним, як у день уродин, а прутень у нього між ніг був твердий, як навколишнє каміння. Джон уже з півсотні разів кохався з нею, та то все було під хутрами, серед людей. І досі він не бачив, яка вона вродлива. Ноги мала худенькі, але м’язисті; волоссячко там, де сходилися стегна, ще полум’яніше-руде, ніж коси на голові. «Відтак їй щастить ще більше?» Він притягнув її до себе.

— Обожнюю твій запах,— сказав він.— Обожнюю руде волосся. Обожнюю твої вуста, і як ти цілуєшся. Обожнюю твою усмішку. Обожнюю твої груди,— він поцілував їх: спершу одне персо, потім друге.— Обожнюю твої худенькі ноги й те, що між ними ховається.

Він опустився навколішки, щоб поцілувати її туди, спершу легенько торкнувся вустами горбочка, але Ігритта трохи розсунула ноги, і Джон, побачивши рожеву плоть, поцілував її і лизнув. Ігритта легенько зітхнула.

— Якщо ти мене так обожнюєш, чого ти ще й досі вдягнений? — прошепотіла вона.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Нічо... о! О! О-о-о...

По всьому Ігритта навіть засоромилася... ну, наскільки Ігритта взагалі здатна засоромитися.

— Те, що ти зробив,— заговорила вона, коли вони лежали на купі власного одягу,— своїм... язиком...— вона завагалася.— Так... так на півдні лорди роблять своїм леді?

— Не думаю...— Джонові ніхто ніколи не розповідав, як лорди роблять своїм леді.— Мені просто... просто закортіло тебе туди поцілувати, і все. Тобі, здається, сподобалося.

— Ага. Трохи сподобалося. Ніхто тебе цього не вчив?

— А нікого й не було,— зізнався він.— Тільки ти.

— Незайманець! — піддражнила вона.— Ти був незайманцем!

Він грайливо вщипнув її за пипку.

— Я був вояком Нічної варти.

«Був», ось як він сказав. А нині він хто? Про це думати не хотілося.

— А ти не була незайманкою?

Ігритта звелася на лікті.

— Мені дев’ятнадцять років, я — списосуджена, поцілована вогнем. Як я могла бути незайманою?

— А хто був твій перший?

— Хлопець на святі, п’ять років тому. Приїхав разом з братами торгувати, у