Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
— Добрий день, — привітався чиновник.
Він був типовим «городським» чорним, з тих, яких ніколи не били за «зле око» в надто пристойній школі, ввічливі сусіди не помічали натяків на дивацтва дитини, а батьки не спромоглися витратитися на емпата. В результаті, із здібного малюка виросло щось притомне, але не комунікабельне. Тембр голосу у нього був приємний, от фізіономія викликала роздратування з першого погляду, і навіть те, що він ніби намагався вести себе по-дружньому, не допомагало — володіти мімікою цей чорний просто не вмів. На кишені піджака у нього висіла маленька табличка «Рем Ларкес». Правильний підхід! Одразу можеш бути впевнений, що ніхто не перекрутить твоє ім’я, особливо — начальство. А чи не цьому типу я зобов’язаний своїми астрономічними заробітками на ниві виганяючого нежить?
— Пропоную зайти до мене в кабінет. Є віскі, — нарешті розродився він.
— Дякую, для віскі зарано, — обламав я його і ще кілька секунд насолоджувався досягнутим ефектом розгубленості.
— Ми можемо зустрітися пізніше.
— Ми можемо взагалі не зустрічатися, — в тон йому відізвався я.
— У мене в кабінеті можна обговорити важливі питання без перешкод.
Мені навіть стало весело:
— А якщо я не хочу обговорювати їх навіть з перешкодами?
Така заява викликала у мага секундний ступор.
Напевно, це якийсь інший Ларкес. Не може бути, щоби такий загальмований тип керував регіоном цілих п’ятнадцять років! І головне, я зовсім не міг зрозуміти, що він тут робить. Розмова йому очевидно не подобалася, тим не менше, він не йшов і намагався чогось від мене добитися.
— В Редстоні ви зробили прекрасну кар’єру, — зітхнув Ларкес. — Хочете її продовжити?
— Ні.
Сказати йому, що мені ця його кар’єра як собаці п’ята нога? Одна в мене була тимчасова слабкість — не вперся я тоді рогом у Сатала, то тепер так ярмо накинули, що зітхнути не можу. Ніякого бажання ще далі погіршувати ситуацію я не мав.
— Вас не цікавлять гроші? — здивувався Ларкес.
— Дякую, у мене є.
Ті часи, коли я ладен був танцювати за крону, давно минули, а починати махінації перед самим закінченням університету не мало ніякого сенсу.
Маркес знову «зробив ховрашка». Це починало мене дратувати. Я провів в цьому дебільному закладі більше чотирьох годин і сподівався, що скоро можна буде бути вільним. І тут з’являється якісь комік з пропозицією чи то випити, чи то заробити. Мені треба не випити, а вимитися!
— Я довгий час працював у Редстоні, — несподівано сказав маг, — і завжди пильно слідкував за успіхами вихованців Університету.
Від нахилив голову, чекаючи на мою реакцію.
І тут я щось таке згадав. А чи не той це старий босс, через якого Паровоз мій кристал переписував? Ні, звичайно, я пам’ятаю, що він за мене в якомусь смислі заступився, не давши справі розвиватися, але це ще не привід качати права! Не для того я стільки вимахував вся зі Здобуттям. Оскільки за законом він був правий, а випробувати якість перезаписаного кристалу у мене бажання не було, залишався лише один перевірений спосіб вивернутися без втрат — довести справу до скандалу, влаштувати бійку, а потім будь-які претензії списувати на особисту антипатію. Отже, що треба, щоб гарантовано посваритися з чорним? Поставити під сумнів його правоту, продемонструвати браваду і пригрозити фізичним насильством.
— Треба було за Чудесниками слідкувати — вийшло би більше користі. З моєю допомогою «нагляд» рятує Редстон від наслідків вашої роботи, ледве-ледве впоралися. А той, кому чогось не вистачає, зараз дістане в рило, — і я з насолодою випустив свого внутрішнього звіра, який одразу загарчав у грудях.
За віком Ларкес згодився би мені в батьки, якщо не в діди, але кількість років в такому ділі у чорних ролі не грає. Для нас старший той, хто доказав свою перевагу (силою, досвідом, розумом), кого не варто дратувати і зачіпати без причини. Так от, Ларкес у мене поваги не викликав абсолютно, навіть навпаки — над колишнім координатором хотілося витончено знущатися. А що? Нормальне бажання — така поведінка у нас в крові. Покажіть ваші кігті!
І тут виявилося, що ось цим, типовим для чорного способом вирішувати проблеми, Ларкес користатися не вміє.
— Сатал погано дресирує своїх щенят, — ображено пробурмотів колишній координатор, ніби якесь виховання могло відмінити чорну натуру і забезпечити йому перемогу без боротьби.
— Протестую! Учитель виклав мені усе, що знав.
Цікаво, а п’ять дуелей для бойового мага — це нормально? Треба було завчасно вияснити репутацію свого наставника.
В принципі, я в будь-який момент був готовий згорнути конфлікт, помахати хвостом і зробити вигляд, що каюся (такий хід часто допомагає налаштувати стосунки — дорослим чорним подобається відчувати себе на висоті). Але тут сталося неймовірне — старший маг відступив. Він так і не викликав Джерело, не створив навіть найпримітивнішого щита, просто, аби зберегти лице. Злив конфлікт і злиняв у буквальному смислі цього слова — через двері.
Шоб я здох! Вся подія підвела мене до офіґєнного висновку — бувають чорні, які не вміють битися. Хоча, на фоні войовничих білих це здавалося логічним…
До речі, а навіщо він приходив? Хоча б натякнув по-людськи.
— Дурник
Не можна чорному надто багато спілкуватися зі звичайними людьми — це погано відбивається на тонусі. Відіслати Джерело виявилося неважко. Справді важко було ігнорувати реакцію внутрішнього мешканця (да-вай!! да-вай!!!) — Шереха мирне розв’язання конфлікту не влаштовувало. В його розумінні, ми повинні були зараз котитися підлогою, зчепившись, як оскаженілі коти, і рвати одне одного, так би мовити, підтверджуючи репутацію. Ох, доберуся я до нього колись…
— Перекусимо? — приречено запропонував конторський гід.
— Хороша ідея!
В принципі, чорних не можна назвати гурманами (нам основне — якнайбільше і якнайжирніше), але з’їсти що небуть екзотичне — кращий спосіб розслабитися після застосування Джерела. Я замовив суп з кльоцками і півгодини виловлював їх з тарілки маленькою порцеляновою ложечкою. Цікава страва!
Гід майже одразу кудись втік (певно, пліткувати пішов). Виявилося, що його звати Деніс (гукнув хтось зі знайомих). Треба буде записати, а пізніше — вичислити ще й прізвище. Взагалі, дивний тип. Нормальні люди, ставши свідками конфлікту чорних магів, швидко тікають і не повертаються, а цей мене в буфет повів — думка працювала в потрібному напрямку.
Повернувся, сів за стіл і посміхається.
Ніби, він не білий? Не може бути, щоби звичайна людина вела
