Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Зверхня зневага у Ларкеса вийшла з відтінком бридливості, проте, цілком доречної.

— Цею агітацією тут обвішане все. Але половина приїжджих — хуторяни, дикий народ. Вони унітазів БОЯТЬСЯ.

Ну, враховуючи специфічний механізм зливу, типовий для столичних туалетів, мені теж найперший раз було трохи не по собі.

— Хай звикають!

— Хай.

Розмова не пішла. Я кипів праведним гнівом — в Редстоні за такі витівки вліпили би штраф, такий, що виплачувати відсотки довелося би до старості. З іншого боку, сумнівно, щоби в того мужика взагалі були гроші.

Народу на вулиці виявилося несподівано багато (для цеї пори, я маю на увазі), але не схоже було, що хоч хтось зайнятий ділом. Під благенькою тінню саморобних навісів сиділи розморені спекою мужчини, голосно розмовляла підпила молодь (а може, і не підпила — над компаніями висів солодкуватий димок місцевий «дурної трави»). При наближенні до місцевих мешканців у ніс вдаряв міцнющий запах поту, від якого так кривився Деніс.

— Добре, я розумію — унітаз, але вони що, і мидницею користуватися не вміють?

— Проблема не в цьому. Пропускна здатність акведука, який постачає місто, обмежена — води не вистачає на всіх, а користуватися водою вторинної очистки арангенці не бажають (в їх розумінні це взагалі не вода). Вони навіть митися намагаються з питних пляшок. Природньо, муніципалітет не хоче оплачувати їх забобони.

Я згадав розмову про місцеву міфологію.

— А як же сіра гниль?

Ларкес звично смикнув головою:

— Цей квартал неофіційно називають Чумними, його тричі будували і зносили. Він відділений від решти міста широкими проспектами, якщо епідемія таки почнеться, ними буде прокладений карантинний кордон. Зараз всіх, хто не зумів адаптуватися, активно витісняють сюди.

До мене якось одразу дійшло, що цей райончик — щось на кшталт душегубки. Валити треба з цього місця міста, ось що. І чим скорше, тим ліпше!

На щастя, забиратися глибоко в Чумний квартал нам не довелося, потрібна адреса знаходилася з самого краю. Чотириповерховий житловий будинок пам’ятав кращі часи — його очевидно збудували задовго до появи тут арангенців. Сходинки під’їзду були з привозного мармуру, дерев’яні двері — з різьбою, а на даху — обрамлений ажурними ґратками садочок. З іншого боку, давно не ремонтована штукатурка сипалася, відкриваючи поглядові глиняні стіни, а частина вікон першого поверху була забита дошками (треба розуміти, господар не хотів вкладатися в те, чим однаково пожертвують).

За конторкою в холі хропів неохайний консьєрж. Я зробив Ларкесові знак дотримуватися тиші, і ми пройшли всередину, ніким не помічені. Ліфт, природньо, не працював.

Четвертий поверх, квартира п’ятнадцять, на дверях — табличка: «Тамур Хемаліс, архівні пошуки, консультації, переклади з мов Імперії». Я крутнув дзвінок, десь всередині мелодійно заклацало і защебетало.

Чекати господаря довелося хвилини три, потім стало чути шурхіт кроків, і з-поза дверей почувся тремтливо-старечий голос:

— Хто там?

— Я від Ґордона Ферро, відкрийте.

Закладали замки, задзвеніли ланцюжки, було таке враження, що це не квартира, а банківський сейф. Нарешті, двері трохи відчинилися, в щілину боязко визирнув скуйовджений білий вельми похилого віку, зразу кидалося в очі, що ніс у нього зламаний (вперше бачу білого зі зламаним носом).

Розгледівши, хто стоїть на сходах, він раптом сильно зблід.

— Добрий день! — з намагався говорити лагідно і заспокійливо. — Я — Томас Тангор, мені потрібно з вами поговорити.

Старий перевів дух і закривав:

— Звичайно, звичайно. Заходьте, будь-ласка.

Білий — що з нього взяти. Нормальна людина нізащо не пустила би в дім двох підозрілих чорних.

Всередині квартири виявилася на диво пристойною (на столичний манір), з низькими диванами і килимами, а ще з купою книжкових шаф.

— Проходьте у вітальню. Хочете чаю?

Чаю після такої спеки ми, природньо, хотіли, але ганяти за ним літнього білого я фізично не міг. Так, так, знаю, це — патологія, але боротися з наслідками сімейного виховання у моєму віці уже пізно. Кивнувши здивованому Ларкесу (заходь, не бійся), я пішов допомагати господареві. Так навіть краще — чай з’явиться набагато швидше. Всього через п’ятнадцять хвилин ми сиділи на низьких диванчиках у просторій вітальні з тепловим насосом, насолоджувалися прохолодою і пили зелений чай з м’ятою. Добре!

— Признаюся, я сподівався одержати звісточку від вашого дядечка набагато раніше.

Так, значить, про ступінь нашої спорідненості він знає.

— Це зрозуміло. Справа в тому, що минулого року мого дядька вбили, і мені дуже хотілося би знати, кому ви говорили про відправлену йому посилку?

Його рука з горнятком безсило опустилися на столик, очі підозріло заблищали:

— Це моя вина…

Тільки не сльози! Якщо він почне ридати, то не зупиниться до вечора, а в мене часу обмаль.

— Це — життя, містере Хемаліс, у чорних магів помирати від старості — поганий стиль. Суть в тому, що у нас в Краухарді залишати безкарним вбивство родичів вважається непристойним. Виконавці мертві, але мені хотілося би знати, хто їх послав. Розумієте? З ким ви про це говорили?

У нього задрижали губи:

— Я… Я…

Нервовий старушок попався! Я переповз на килим і, потягнувшись, накрив його руку своєю:

— Все добре! Я знаю, що вони небезпечні. Мене це не зупинить. Буде краще, якщо ви допоможете мені — так я зможу не ризикувати невиправдано… вмістом… книжки.

Він сильно здригнувся і злякано подивився на мене — я продовжував бути спокійним і люб’язним. Забалакати цього дідуся — пера дрібничок. Ті, хто залякує білих, не враховують, що зламавшись раз, бідолахи вже нічого не здатні в собі втримати. Так і вийшло.

— Я не знаю їхніх імен! Вони… Вели себе жахливо! Мені довелося пообіцяти, що я прочитаю для них книгу, інакше би мене убили.

— Ви можете це зробити? — уточнив Ларкес.

— Ні, але я повинен був щось сказати.

Старий все-таки заплакав.

— Тихо. Тихо. Тепер все буде добре. Вони залишили після себе що-небуть? Говорили про якісь події, людей?

— Так! — Хемаліс притишив в голос, очі його округлилися. — Воно там, за гардеробом. Тільки не торкайтеся його!

Половина вікна була щільно загороджена древньою шафою для одягу (я спочатку подумав, що це від сонця). Тепер мені стало зрозуміла справжня причина — на підвіконні стояло велике запилене опудало птаха.

Залишити в домі білого мертву тварину! Це не люди, це — нежиті. Знищивши їх, я виконаю священний обов’язок бойового мага, може, мені навіть орден дадуть.

— Чого би вам не викинути цю штуку?

— Вони сказали, що якщо я заберу його, мені не жити.

Ну, точно, різновид ґоулів, лише говорити вміють — нове відкриття для дослідників потойбічного! Добуду шкури і книгу напишу, ще й прославлюся.

— Обіцяю, що через тиждень ви зможете викинути цю гидоту і взагалі — переїхати в трохи спокійніший район. Ви ж цього хотіли б?

Він