Танок драконів - Джордж Мартін
Тиріон приблизно такого й очікував.
— Якщо збираєтеся прийняти її пропозицію, вимагайте від Серсі ще й розсунути ноги. Справедливий обмін: найкраще в мені на найкраще в ній.
— Я б ліпше взяв золото — стільки, скільки сам заважу,— торгівець так розреготався, аж Тиріон почав побоюватися, щоб той не луснув.— Взяв би все золото Кичери Кастерлі — чом би й ні?
— Золото забирайте,— мовив карлик, полегшено видихнувши: поки що йому не загрожує потонути в морі неперетравленого вугра й потрушків,— але Кичера моя.
— Атож,— магістр, затуливши рота долонею, гучно відригнув.— Гадаєте, король Станіс віддасть її вам? Я чув, він дуже шанує закони. Брат ваш убрався в білий плащ, тож за всіма законами Вестеросу спадкоємець — ви.
— Станіс, звісно, міг би мені віддати Кичеру Кастерлі,— мовив Тиріон,— якби не маленька проблемка: царевбивство і кревногубство. За це він вкоротить мені голову, а я і так коротун. Та з чого ви взяли, що я зібрався приєднатися до лорда Станіса?
— А навіщо ще вам їхати на Стіну?
— Станіс на Стіні? — Тиріон потер носа.— Кляте сьоме пекло, і що Станіс робить на Стіні?
— Дрижаки хапає, я так думаю. У Дорні тепліше. Либонь, ліпше б він туди поплив.
У Тиріона закралися підозри, що одна веснянкувата праля загальною мовою володіє краще, ніж вдавала.
— Справа в тому, що нині в Дорні моя небога Мірселла. І я подумував, чи не коронувати її.
Іліріо посміхнувся, а слуги в цей час наклали для них обох мисочки черемхи зі збитими вершками.
— Що такого зробила вам бідолашна дитина, що ви їй смерті зичите?
— Навіть кревногубцеві необов’язково губити всіх своїх кревних,— ображено промовив Тиріон.— Я сказав — коронувати. А не вбити.
Сироторгівець набрав на ложку черемхи.
— У Волантисі ходить монета, де з одного боку корона, а з другого — череп з кістками. А монета одна й та сама. Коронувати Мірселлу — все одно що вбити її. Можливо, за неї підніметься весь Дорн, але самого Дорну недосить. І якщо ви такий розумний, як запевняє ваш друг, ви й самі це усвідомлюєте.
Тиріон поглянув на товстуна іншими очима. «Він не помиляється ні в першому, ні в другому. Коронувати Мірселлу — все одно що вбити її. І я це усвідомлюю».
— Мені лишаються тільки порожні жести. А в цьому разі моя сестра принаймні проливатиме гіркі сльози.
Магістр Іліріо зворотом м’ясистої долоні витер з вуст вершки.
— Дорога в Кичеру Кастерлі не пролягає через Дорн, мій маленький друже. І попід Стіною не пролягає. Але дорога ця таки існує, запевняю вас.
— Я — засуджений до смертної кари зрадник, царевбивця й кревногубець.
Ці натяки на якусь дорогу дратували Тиріона. «Чи він гадає, що це гра?»
— Вирок одного короля може скасувати інший. На чолі Пентоса стоїть правитель, мій друже. Він влаштовує бали й бенкети, їздить містом у паланкіні, прикрашеному слоновою кісткою і золотом. Перед ним їдуть три герольди з золотими терезами торгівлі, залізним мечем війни та срібним батогом справедливості. Першого дня нового року правитель забирає цноту діви ланів і діви морів,— Іліріо нахилився вперед, поставивши лікті на стіл.— Та якщо раптом у нас буде неврожай чи ми програємо війну, ми ріжемо правителю горлянку, щоб улестити богів, і з-поміж сорока родин обираємо нового.
— Нагадаєте мені, якщо я раптом вирішу стати правителем Пентоса.
— Хіба ваші Сім Королівств аж так відрізняються? У Вестеросі нема ні миру, ні справедливості, ні віри... а скоро і харчів не буде. А люди, голодні й божевільні від страху, шукають спасителя.
— Шукати вони можуть, але в особі Станіса вони знайдуть лише...
— Мова не про Станіса. І не про Мірселлу,— мовив Іліріо й широко всміхнувся жовтими зубами.— Про декого іншого. Сильнішого за Томена, добрішого за Станіса, з правами більшими, ніж у Мірселли. Про спасителя, який з’явиться з-за моря, щоб перев’язати рани скривавленого Вестеросу.
— Гарні слова,— мовив Тиріон, не надто вражений.— Та словеса — це суховій. І хто цей клятий спаситель?
— Дракон,— мовив сироторгівець і, побачивши вираз Тиріонового обличчя, розсміявся.— Триголовий дракон.
Данерис
Чути було, як мрець піднімається сходами. Його випереджав повільний, розмірений тупіт кроків, луною котячись поміж пурпурових колон зали. Данерис Таргарієн чекала на мерця на лавиці з чорного дерева, яка правила їй за трон. Очі в королеви були заспані, а сріблясто-золоті коси — скуйовджені.
— Ваша світлосте,— промовив сер Баристан Селмі, лорд-командувач королівської варти,— вам необов’язково на це дивитися.
— Він загинув за мене,— Дані притиснула до грудей лев’ячу шкуру. Під шкурою вона була вдягнена в легку білу лляну сорочку до середини стегон. Дані саме снився будинок з червоними дверима, коли Місанді її збудила. Часу вдягатися не було.
— Халесі,— прошепотіла Іррі,— тільки не торкайтеся мерця. Це погана прикмета.
— Якщо тільки ви не власноруч його вбили,— підхопила Джикі, яка були ширша в кості, ніж Іррі, з округлими стегнами й важкими персами.— Усі це знають.
— Усі це знають,— погодилася Іррі.
Дотраки добре знаються на конях, але далі їхні знання переважно не поширюються. «І крім того, це ж прості дівчатка». Служниці були приблизно одного з нею віку — зовні дорослі жінки, чорнокосі, мідношкірі, з очима-мигдалинами, та все одно дівчатка. Дані їх подарували, коли вона брала шлюб з халом Дрого. Саме Дрого подарував їй лев’ячу шубу з головою — шкуру гракара, білого лева з Дотрацького моря. Шуба була завелика на Дані, відгонила цвіллю, але приносила таке відчуття, наче її сонце-й-місяць і досі поруч.
Першим на верхівці сходів з явився Сірий Черв’як зі смолоскипом у руці. На бронзовому шоломі він мав три шпичаки. За Сірим Черв’яком ішло четверо незаплямованих, які несли на плечах мерця. У них на шоломах було тільки по одному шпичаку, а обличчя їхні виказували так мало емоцій, немов теж були відлиті з бронзи. Вони поклали тіло під ноги Дані. Сер Баристан відкинув закривавлений саван. Сірий Черв’як опустив смолоскип нижче, щоб краще було видно.
Обличчя мерця було гладеньке й безволосе, а щоки розтяті від вуха до вуха. Був він рослявий, блакитноокий і вродливий. «Дитя Ліса чи Старого Волантиса, викрадене з якогось корабля піратами і продане в рабство в червоному
