Протистояння. Том 2 - Стівен Кінг
– Хай там як, а пігулки приймати я перестав, – сказав Стю. – Цієї ночі мені знову наснився той темний чоловік. Він облаштовується десь у пустелі. Певне, у Лас-Веґасі. І, Френні… гадаю, він розпинає людей на хрестах. Тих, хто бунтує.
– Що він робить?
– Так було вві сні. Траса 15, вздовж якої стоять хрести з коморних балок і телефонних стовпів. І на них висіли люди.
– То лише сон, – промовила Френ стривоженим голосом.
– Можливо, – він пустив дим і поглянув на захід, на залиті червоним хмари. – Та інші дві ночі, якраз перед тим, як ми натрапили на тих маніяків із жінками, мені наснилася вона – старенька, яка називає себе матінкою Ебіґейл. Вона сиділа в кабіні старого пікапа, шо стояв на узбіччі траси 76. Я стояв, спершись рукою на вікно, і балакав з нею так само невимушено, як от зараз із тобою. І вона каже: «Піджени-но їх, Стюарте. Якшо на це здатна така стара дама, як я, крутий здоровань із Техасу точно впорається».
Стю засміявся, кинув сигару на землю й розчавив її каблуком. Ніби на автоматі, не дивлячись, він обійняв Френ за плечі.
– Вони їдуть до Колорадо, – сказала вона.
– Еге ж, і я так гадаю.
– А… а вона снилася Дейні чи Сьюзен?
– Обом. Минулої ночі Сьюзен снилися хрести. Такі ж, як мені.
– Зараз зі старою вже багато людей.
– Двадцятеро, а то й більше. Знаєш, ми їх щодня проминаємо. Вони просто ховаються й чекають, поки ми проїдемо. Вони нас бояться, а от вона… гадаю, вони прийдуть до неї. Свого часу.
– Або до нього, – сказала Френ.
– Так, або до нього, – кивнув Стю. – Френ, чому ти перестала приймати веронал?
Френ тремтливо зітхнула й подумала, чи не зізнатися йому. Їй хотілося йому все розказати, однак вона боялася його реакції.
– Інколи важко пояснити, чому жінка зробила так, а не інак, – промовила вона врешті.
– Так, – погодився Стю. – Однак можна здогадатися, що в неї на думці.
– Що…
Та вона не довершила фразу – він закрив їй рота поцілунком.
* * *Вони лежали на траві в сутінках. Коли вони кохалися, вогняний червоний поступився прохолоднішому багрянцю, і наразі Френ бачила, як крізь залишки хмар пробиваються зорі. Завтра буде гарна для їзди погода. Якщо фортуна буде на їхньому боці, вони зможуть проїхати майже всю Індіану.
Стю ліниво ляснув комара, що дзижчав над його оголеними грудьми – сорочка висіла на сусідньому кущі. Френ сорочку не зняла, однак ґудзики були розстібнуті. Її груди напинали тканину, і вона подумала: «Я роздобріла. Поки що зовсім трохи, однак уже помітно… принаймні мені».
– Я хотів тебе вже давно, – сказав Стю, дивлячись в її бік. – Гадаю, ти про це знала.
– Я хотіла уникнути негараздів із Гарольдом, – мовила вона. – І є ще дещо…
– Характер у Гарольда непростий, та десь у його нутрі сидить гарна людина – йому треба лише зміцніти. Він тобі подобається, правда?
– Це не дуже підхоже слово. Нема такого слова, що описало б моє ставлення.
– А до мене ти як ставишся? – спитав він.
Френ глянула на Стю й зрозуміла, що не може йому освідчитися, не могла це просто взяти й сказати, хоча й хотілося.
– Ні, – сказав він, немов вона йому заперечила, – просто мені подобається, коли все ясно. Гадаю, ти просто не хочеш, аби Гарольд одразу про все довідався. Правду кажу?
– Так, – вдячно погодилася вона.
– Значить, хай буде як є. Може, як не будемо висовуватись, воно саме владнається. Я помітив, як він дивиться на Петті. Вона десь його віку.
– Не знаю…
– Ти йому вдячна й почуваєшся, ніби щось винна, так?
– Та певне. В Оґанквіті лишилися тільки ми, і…
– То просто збіг, Френні, ось і все. Ти ж не даси покласти себе на лопатки через шось, шо було чистим збігом.
– Та певне.
– Гадаю, що кохаю тебе, – сказав він. – Мені не так легко це говорити.
– Гадаю, що теж тебе кохаю. Та є ще одна річ…
– Так і знав.
– Ти спитав, чого я припинила приймати пігулки, – вона скубла сорочку, не наважуючись глянути йому у вічі; губи немов пересохли. – Я подумала, що вони можуть зашкодити дитині, – прошепотіла Френ.
– Зашкодити… – він змовк, а тоді схопив її та розвернув до себе. – Ти вагітна?
Вона кивнула.
– І ти нікому не сказала?
– Ні.
– Гарольд. Гарольд знає?
– Лише ти.
– Господи-Всемогутній-блін, – сказав Стю.
Він так пильно вдивлявся в її обличчя, що вона злякалася. Френ уявила дві речі: що він зараз же її кине (як зробив би Джесс, якби дізнався, що вона вагітна чужою дитиною) або пригорне, скаже не хвилюватися, що про все подбає. Вона не очікувала від нього такого наполоханого, напруженого погляду і зловила себе на тому, що згадує вечір, коли підійшла до батька, а він порпався на городі, й усе йому розказала. Він дивився на неї майже так само. Вона пожалкувала, що не розповіла Стю, перш ніж вони зайнялися коханням. Може, тоді б вони не покохалися і він хоча б не думав, що його надурили, що вона… як там кажуть старші люди? Зіпсутий товар. Чи він не про це думає? Вона ніяк не могла зрозуміти.
– Стю? – промовила вона зляканим голосом.
– Нікому не сказала, – повторив він.
– Не знала як.
На очах у неї забриніли сльози.
– А коли буде дев’ять місяців?
– У січні, – сказала Френ, і ринули сльози.
Він пригорнув її й дав зрозуміти, що все гаразд, не зронивши й слова. Стю не сказав, щоб вона не хвилювалася, що він про все подбає, – натомість вони знову покохалися, і Френ подумала, що ніколи не була такою щасливою.
Ні він, ні вона не помітили Гарольда – той стояв у кущах і спостерігав за ними. Непомітний і тихий, як сам темний чоловік. Ні він, ні вона не побачили, як примружилися його очі, перетворившись на два смертоносні трикутнички, коли під кінець Френ пронизав оргазм і вона зойкнула від насолоди.
Коли вони скінчили, вже повністю стемніло.
Гарольд беззвучно зник у кущах.
Зі щоденника Френ Ґолдсміт 1 серпня 1990 р.Минулого вечора обійшлася без записів – була надто збуджена й щаслива. Тепер ми зі Стю разом.
