Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Цього вистачило для решти. Вони здалися. Їх роззброїли, зв’язали разом і відвели до порожньої халупи, яку вони самі й збудували, а вже там кожному міцно скрутили руки та ноги й замкнули під вартою. Мертвого ватажка відтягнули геть і поховали.
– Щось аж надто легко це в нас вийшло, хіба ні? – запитав Домосіл. – Я ж казав, що ми зможемо їх здолати. Потрібен був тільки клич. Ти прийшов дуже вчасно, пане Мері.
– Але в нас іще повно роботи, – відказав Мері. – Якщо ти правильно порахував, то ми не впоралися навіть із третиною тих голодранців. Але вже темно. Думаю, наступний удар почекає до ранку. Тоді ми навідаємося до Боса.
– Чому не вже? – запитав Сем. – Адже зараз тільки трохи по шостій. А я хочу побачити свого старого. Не знаєш, що з ним, пане Домоселе?
– Йому не вельми добре, але й не вельми погано, Семе, – відказав фермер. – Торбинівський Узвіз розкопали, і це завдало йому дошкульного удару. Тепер він в одному з тих нових домів, що їх збудували служаки Боса, ще коли робили бодай щось, окрім підпалів і грабунку: десь за півтори версти вище від Поріччя. Твій старий заходить до мене, щойно випадає така нагода, і, здається, його годують ліпше, ніж декого з інших горопах. Звісно, все це – проти Правил. Я би залишив його в себе, та й це теж не дозволено.
– Дуже тобі дякую, пане Домоселе, я ніколи цього не забуду, – мовив Сем. – Але я таки хочу його побачити. Той Начальник і Шаркі, якщо вірити тому, що про них розповідають, можуть іще до ранку щось утнути.
– Гаразд, Семе, – сказав Домосіл. – Візьми собі одного чи двох молодців, і підіть та приведіть його до мого дому. Вам не треба проходити поблизу старого села Гобітова за Річкою. Мій Веселун знає дорогу.
* * *
Сем пішов. А Мері організував на ніч варту довкола села та сторожу біля загород. Потому він і Фродо пішли до фермера Домосела. Вони сиділи з родиною в теплій кухні, й Домосели поставили кілька ввічливих запитань щодо їхніх мандрів, однак ледве чи слухали відповіді: їх більше цікавили події в Ширі.
– Усе почалося з Прищика, як ми його називаємо, – сказав фермер Домосіл, – і почалося чи не відразу після того, як ти поїхав, пане Фродо. Він мав кумедні думки, той Прищик. Здавалося, він хотів усе привласнити, а потім ще й командувати іншими. І невдовзі з’ясувалося, що він уже має стільки всього, скільки йому було явно забагато, а він постійно гріб усе більше й більше, хоча звідки брав на те гроші, було таємницею: млини, молотарні та заїзди, садиби та листкові плантації. Гадаю, він придбав млин Пісковика ще до того, як переїхав у Торбин Кут… Звісно, все це почалося з величезних маєтків у Південній Чверті, які залишив Лото у спадок його батько, а ще він начебто тихцем продавав кудись дуже багато найкращого люлькового зілля – два чи й три роки поспіль. Але наприкінці минулого року Прищик почав вивозити зі Ширу безліч речей, а не тільки листок. Ми вже потроху злидарювали, до того ж насувалася зима. Мешканці були злі, та Прищик знав, як їм відповісти. Сюди припхалося багато людей, здебільшого розбійників, із великими возами: одні, щоб відвезти наше добро на південь, а інші – щоб тут осісти. Згодом прийшли ще люди. І доки ми второпали, в яку халепу втрапили, їх уже надто розвелося і тут, і там, і по цілому Ширу: вони валили дерева, копали та будували собі хижі й будинки – такі, які були до смаку їм. Спершу Прищик платив за відібране майно та відшкодовував збитки, проте невдовзі розбійники почали керувати всім самі й брати все, що заманеться… Тоді ми мали трохи клопоту, проте, певно, ще мало. Старий голова Віл подався до Торбиного Кута, щоби висловити своє невдоволення, але так і не повернувся звідти. Розбійники впіймали його і замкнули в норі у Міхоритові – він і досі там. А згодом – це було незабаром після Нового року, – тому що голови вже не було, Прищик проголосив себе Босом ширифів, себто просто Босом, і почав чинити все, що лише хотів, а той, хто ставав «зухвалим», як вони це називають, повторював долю Віла. Тож наше життя дедалі гіршало. Зілля для нас уже не було – тільки для служак, вони позачиняли всі заїзди, й усього, крім Правил, ставало щораз менше, хіба що мешканці встигали заховати якусь дрібку свого майна, перш ніж розбійники приходили збирати данину «задля справедливого розподілу». Це означало, що вони мали їжу, а ми – ні, за винятком тих скупих пайків, на які можна було розжитись у домах ширифів і які ледве чи можна було перетравити. Кепсько тут було. Та суцільна руїна почалася, відколи прийшов Шаркі.
– Хто такий той Шаркі? – запитав Мері. – Я чув, як один із розбійників згадував про нього.
– Здається, найбільший розбишака з їхнього кодла, – відповів Домосіл. – То було після збору минулорічного врожаю, можливо, наприкінці вересня – тоді ми вперше почули про нього. Ми ніколи його не бачили, та він десь у Торбиному Куті, й зараз, гадаю, саме він є справжнім Босом. Усі розбійники виконують те, що він наказує, а він переважно велить лише грабувати, палити і нищити, а тепер-от дійшло й до вбивства. І ніхто вже навіть не називає це поганим. Вони зрізають дерева і покидають їх гнити, руйнують оселі й нічого не будують натомість… Візьмімо хоча б і млин Пісковика. Прищик зніс його майже відразу після того, як переселився до Торбиного Кута. Потім привів набрід брудних людців, аби збудувати більший млин і вщерть напхати його колесами та чужоземними механізмами. Це тішило тільки того дурня Теда, та він працює на служак і чистить колеса, замість того щоб, як і його батько колись, бути справжнім мірошником і самому собі паном. Прищикові залежало на тому, щоб молоти якнайбільше та якнайшвидше, – так він принаймні казав. Він спорудив й інші млини на кшталт оцього. Проте, щоби молоти, спершу треба мати, що молоти, а для нових млинів роботи було не більше, ніж для старих. Однак, відколи з’явився Шаркі, млини взагалі перестали молоти зерно. Вони постійно гудуть і бухають
