Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Сем застав Фродо та своїх друзів коло багаття за розмовою зі старим Томом Домоселом, а багато порічнянців з’юрмилося поблизу і приглядалося до них.
– Ну, який буде наш наступний хід? – запитав фермер Домосіл.
– Наразі не можу сказати, – відповів Фродо, – мені потрібно більше відомостей. Скільки загалом тих розбійників?
– Важко визначити, – відказав Домосіл. – Вони крутяться всюди, то приходять, то відходять. Іноді в хижах угорі на шляху до Гобітова їх буває з п’ятдесят, але вони розходяться звідти в усі кінці, щоб обкрадати нас – чи то пак «збирати крам», як вони це називають. Однак біля Начальства, як вони його кличуть, цих розбишак рідко буває менше, ніж двадцять. А він сидить у Торбиному Куті – чи сидів, бо вже давненько не показувався з нори. Його взагалі ніхто не бачив уже тиждень чи навіть і два, та служаки нікого туди і близько не підпускають.
– Але вони є не тільки в Гобітові? – запитав Піпін.
– На жаль, ні, – відказав Домосіл. – Чимало їх є і ген на півдні в Довгодолі та біля Сарн-Броду – так я чув; іще кільканадцять вештається в Лісовому Куті, а їхні хижі є також у Шляхостріччі. І не забуваймо про буцегарні, як вони їх називають: старі складські тунелі в Міхоритові, які розбійники перетворили на в’язниці для тих, хто повстає супроти них. Однак не думаю, що в Ширі їх набереться бодай три сотні разом узятих. Ми зможемо їх здолати, якщо діятимемо всі гуртом.
– А зброю вони мають? – запитав Мері.
– Батоги, ножі та палиці – цього досить для виконання їхньої брудної роботи. Принаймні це все, що вони наразі показували, – відказав Домосіл. – Але, мабуть, у них знайдеться й інша зброя, якщо дійде до бійки. Дехто має луки – це точно. Бо вони підстрелили одного-двох наших гобітів.
– От тобі й на, Фродо! – сказав Мері. – Я знав, що нам доведеться битися. Ну, що ж, убивати почали вони.
– Не зовсім так, – поправив його Домосіл. – Стріляли вони не перші. Стрілянину розпочали Туки. Розумієш, твій батько, пане Переґріне, – він від самого початку не мирився з Лото: казав, якщо комусь заманулося побавитись у проводиря в такі часи, то на це радше має право Ватаг Ширу, а не якийсь вискочка. І, коли Лото вирядив до нього своїх служак, Тук не змінив своєї думки. Тукам узагалі пощастило: вони мають глибокі нори в Зелених Пагорбах, Великі Сміали й усе таке, тож розбійники не годні до них дістатись, а Туки не пускають розбійників на свою землю. Якщо ті таки пролазять, то Туки полюють на них. Трьох пристрелили за шпигунство та грабіж. Після того розбійники стали жорстокіші. Й дуже пильно наглядають за Тукокраєм. Тепер ніхто не заходить туди і не виходить звідти.
– Молодці Туки! – скрикнув Піпін. – Але зараз дехто таки пробереться туди. Я – до Сміалів. Хто зі мною до Туківців?
І Піпін поїхав геть із півдюжиною молодиків на поні.
– Невдовзі побачимося! – гукнув він. – Туди тільки двадцять одна верста чи десь так, якщо через поля. Уранці я приведу сюди цілу армію Туків.
А Мері заграв ріжковий клич їм услід, коли гобіти вже зникали в дедалі темнішій ночі.
– Та все одно, – сказав Фродо тим, хто стояв поблизу, – краще обійтися без кровопролиття, і це стосується навіть розбійників. Хіба що в разі нагальної потреби, щоби не дозволити їм скривдити гобітів.
– Гаразд! – погодився Мері. – Проте зараз, гадаю, на нас щомиті може напасти банда розбійників із Гобітова. І вони не будуть просто собі плескати язиками. Ми поводитимемося стримано, проте повинні підготуватися до найгіршого. І я маю план.
– Дуже добре, – сказав Фродо. – Тож і влаштуй усе.
Тієї миті до них прибігли гобіти, котрих вислали в напрямку Гобітова.
– Розбійники йдуть! – закричали вони. – Двадцятеро чи й більше. А двоє подалися через наш край на захід.
– Тобто до Шляхостріччя, – зазначив Домосіл, – аби покликати підмогу. Що ж, туди й звідти – це десь двадцять три версти. Поки що нам не варто хвилюватися.
І Мері побіг кудись віддавати накази. Фермер Домосіл очистив вулицю, порозганявши всіх по домівках, окрім кількох літніх гобітів, котрі мали сяку-таку зброю. Довго їм чекати не довелося. Вже незабаром почулися гучні голоси та гупання важких ніг. Й ось увесь розбійницький набрід з’явився на дорозі. Побачивши загороду, розреготалися. Вони не могли навіть уявити собі, що в цій маленькій країні хтось наважиться повстати супроти двадцятьох людей.
Гобіти відчинили загороду й відступили.
– Дякуємо! – пирснули служаки. – А тепер біжіть-но додому, до ліжок, доки вас не відшмагали.
І подалися вулицею, горлаючи:
– Гасіть вогні! Розлазьтеся по норах і не витикайтеся звідти! Або ми заберемо п’ятдесят гобітів до буцегарень на цілий рік. Розлазьтеся! Начальнику вривається терпець.
Утім, ніхто не зважав на їхні накази: щойно розбійники пройшли, гобіти тихцем зачинили загороду і рушили слідом за ними. Коли ж ці служаки дісталися до багаття, там стояв лише фермер Домосіл і грів руки.
– Хто ти, і що це ти робиш? – запитав ватажок розбійників.
Фермер Домосіл повільно глянув на нього і відповів:
– Я збирався запитати те саме в тебе. Це – не твоя земля, і ти тут небажаний гість.
– А ти – бажаний, – гаркнув ватажок. – Ти нам потрібен. Узяти його, хлопці! Буцегарня за ним плаче, та спершу змусьте його замовкнути!
Розбійники зробили крок уперед і завмерли як укопані, бо довкола них здійнялося ревище голосів і до них, нарешті, дійшло, що фермер Домосіл тут аж ніяк не один. Їх оточили. У темряві на краю світла від багаття колом стояли гобіти, виринувши просто з мороку. Їх було не менше як сотня, й усі тримали напоготові сяку-таку зброю.
Вперед виступив Мері.
– Ми вже зустрічалися, – звернувся він до ватажка, – і я застерігав тебе не потикатися сюди вдруге. Повторюю своє застереження: ти стоїш на світлі, й у тебе ціляться лучники. Якщо зачепиш бодай пальцем цього фермера, то помреш на місці. Складіть усю вашу зброю на землю!
Ватажок роззирнувся. Він потрапив у пастку, але не злякався, бо мав біля себе двадцятеро друзяк. Бідака надто погано знав гобітів, аби усвідомлювати всю небезпеку. Тож нерозважно вирішив битися, вважаючи, що прорватися буде легко!
– Атакуйте, хлопці! – крикнув він. – Всипте їм добряче!
Затиснувши в лівиці довгого ножа, з палицею в правиці
