Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Якусь мить нічого не відбувалося, лише цівка крові з мого передпліччя стікала вовкові в пащу і, виливаючись звідти, прокладала собі шлях його шерстю. Щелепи хижака все ще міцно й боляче стискували мою руку.

Але за кілька секунд він випустив її, бо його шию та голову охопило полум’я. Вовк заборсався, намагаючись вихопитися з вогню. Відкинувши мене вбік, він вивільнився й схопився на лапи. Пронизливе виття вирвалося з його горла. Перекотившись, я підвівся на коліна й наставив перед собою руки, але він більше не нападав. Натомість кинувся до лісу, в бік, протилежний тому, звідки з’явився.

Схопивши меча, я побіг за ним. Ніколи було зупинятись і натягувати чоботи; я тільки спромігся трохи видозмінити собі п’яти, аби вони стали жорсткішими й не відчували гострих сучків та грудок землі. Я бачив свого ворога, бо шерсть на ньому ще тліла; втім, міг переслідувати його, орієнтуючись на скавуління, що лунало практично безперестанку. Дивно, але висота та інтонація висків змінювалися, дедалі більше нагадуючи людський крик, а не вовче скавчання. Дивним було й те, що звір біг не так швидко й спритно, як можна було б передбачити. Я чув, як він продирався навпростець крізь чагарник і врізався на бігу в дерева. Мені навіть здалося, що кілька разів я розчув щось схоже на лайку. Тому вдавалося не відставати надто далеко, навіть навпаки, трохи наблизитися до нього.

А тоді я раптом зрозумів, куди він прямує. Я знову побачив те тьмяне світло, яке помічав раніше. Тільки тепер вогник був яскравішим та збільшився, бо ми наближалися до нього. Джерело світла мало прямокутні абриси, і було вісім-дев’ять футів заввишки й футів п’ять завширшки, прикинув я. Забув намагатися вперіщити вовка мечем, а натомість припустив до світла. Зрозумів, що вовк прямує саме туди, тому хотів будь-що дістатися першим.

Я мчав щодуху. Вовк біг попереду й трохи ліворуч від мене. Шерсть на ньому вже не палала, хоча він ще гарчав і вищав, біжучи. Світло попереду нас усе яскравішало, і я вже міг зазирнути до того освітленого прямокутника і роздивитися щось із того, що було всередині. Побачив схил пагорба з низькою кам’яною будівлею на ньому, до якої вів хідник, вимощений плитами. Усе це вимальовувалось у прямокутнику, наче картина в рамі, з кожним кроком дедалі чіткіше. Там, у цьому прямокутникові, була середина хмарного дня, картина ясніла серед галявини, і мені залишалося бігти до неї метрів двадцять чи біля того.

Побачивши, як вовк вискочив на галявину, я зрозумів, що не встигну дістатися того місця вчасно, не встигну підхопити ту річ, яка, знав, мала лежати десь неподалік. Проте все ще сподівався, що встигну вчепитись у вовкулаку і не дати йому пройти.

Але він, опинившись на вільному від дерев просторі, побіг швидше. Я бачив місце, до якого мчав хижак, ясніше, ніж будь-що навколо. Закричав, щоб відволікти його, але це не спрацювало. Моєму фінальному спурту не вистачило швидкості. Раптом на землі, біля порога, я побачив те, що шукав. Надто пізно. Саме цієї миті звір нахилив голову й схопив у зуби пласку прямокутну річ, навіть не зупинившись.

Коли він зробив стрибок уперед, я вмить розвернувся і пірнув назад, теж у стрибку, випустив меча, впав, покотився і котився, не зупиняючись.

Відчув беззвучний вибух, спершу спрямований назовні, а потім усередину; далі наді мною прокотилася серія ударних хвиль. Я лежав нерухомо, подумки брудно лаючись, аж поки земля припинила труситися. Після цього встав та підібрав зброю.

Ніч навколо мене знову стала звичайною. Зоряне світло. Сосни. Розвертатися й дивитися назад не було жодної потреби, але я розвернувся й пересвідчився, що штука, до якої я мчав щодуху ще хвилину назад, зникла, не залишивши й сліду. Наче їх і не було ніколи — яскравих дверей, що вели до іншого світу.

Я добрів до свого бівуаку, де мусив довго заспокоювати Дима. Надягнувши чоботи і плащ, закидав мокрою землею жаринки у багатті й повів коня, тримаючи за вуздечку, назад до дороги.

Там скочив у сідло, і ми поїхали в напрямку Амбера. Їхали десь із годину, і тільки після цього я знову зупинився на ночівлю під білим, наче кістка, місячним серпиком.

Решта ночі минула спокійно. Розбудили мене сонячне світло і вранішній пташиний перегук у соснах. Я нагодував Дима, швиденько поснідав залишками припасів, дав собі ладу, скільки зміг, і за пів години ми вже знову вирушили в дорогу.

Ранок видався прохолодний, ліворуч над виднокраєм купчилися хмари, але небосхил над нами залишався чистим. Я не поспішав. Не перенісся додому через Козир, а поїхав верхи, головно для того, щоби краще ознайомитися з цією місциною, яка сусідила з Амбером, а ще для того, аби мати змогу трохи подумати на самоті. Тепер, коли Джасру захопили в полон, Люк у лазареті, Привид закопався у власні проблеми, Амберу, і мені також, схоже, не загрожує нагальна небезпека, можна трохи перевести дух. Я відчував, що справді наблизився до того, аби особисто з’ясувати усе з Люком і Джасрою, варто лише пропрацювати ще кілька деталей. Стосовно того, що наступним кроком зможу впоратись із Колесом-Привидом, я не мав жодних сумнівів, хоча наша остання з ним розмова здавалася мені обнадійливою.

Це щодо важливих проблем. Хвости я можу підчистити й потім. Копійчаний чаклун, такий, як Шару Гаррул, міг завдати клопоту тільки в поєднанні з іншими халепами, що мене обсіли. Дуель із ним узагалі не була жодною проблемою, треба тільки знайти вільну хвилинку. Хоч я мав визнати, що мене інтригувало питання, чому він зацікавився моєю персоною.

Ще було питання з істотою, котра на якийсь час заволоділа Вінтою. Хоч я й не вбачав у ній справжньої загрози, тут, безперечно, залишалася певна таємниця, що порушувала мою душевну рівновагу і, врешті-решт, стосувалася й моєї безпеки. Це також треба було з’ясувати, коли матиму омріяну хвильку вільного часу.

Мене хвилювала й пропозиція Люка надати мені певну інформацію, начебто життєво важливу для безпеки Амбера. В обмін на допомогу в звільненні Джасри. Я вірив йому. Вірив, що він дотримає слова. Проте я мав підозру, що Люк не відкрив би таємницю, якби у нас іще був час щось зробити. Звісно, про це можна тільки здогадуватись, адже неможливо дізнатись, яких саме заходів потребуватиме ця небезпека. А може, і його пропозиція, хай навіть і правдива, є частиною психологічної війни? Люк насправді значно хитріший, аніж можна подумати, судячи з його простакуватого вигляду. Я зрозумів це не відразу,