Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс

— Ісусе. Я не можу, я розгубив усі свої думки. Чи знає вона про тебе? Звичайно ні. Що мені робити? Я не можу просто так зіткнутися з нею. Я буду сліпим. Я завжди вважав, що термін "сліпа паніка" є метафорою, але це не так. Перегрин, мені треба вийти звідси. Ти можеш мене десь сховати?

Гуркіт і тріскаючий звук змусив Лоуренса підстрибнути. Він зрозумів, що це був лише стукіт у вхідні двері, який застав його зненацька, хоча він і чекав на нього. Не було ніякого шляху до відступу, і вже пройшла повна хвилина, коли Перегрин сказав "Одна хвилина". Він був впевнений, що помітно трясеться, і що будь-хто може помітити його страх. Він намагався дотягнутися до обурення, яким він був наповний до недавнього часу. Чому обурення було доступним лише тоді, коли воно було марним?

Він віднайшов залишки гідності у задній кишені своїх щойно надітих штанів і увійшов у вітальню, спіткнувшись тільки один раз. Чи двічі. А тоді дістався до дверей, у які знову постукали. Він відкрив їх.

Він не був готовий до того, що вона буде настільки несправедливо красивою.

Єдиним джерелом світла у цьому місці був маленький ліхтарик, напевно світлодіодний, у її крихітній руці. Він давав бліде, але не примарне сяйво, вгору, на маленькі груди, видимі в її вовняному светрі, на закруглене підборіддя і досконалий рішучий рот. Вона не посміхалася, але зробила щось на зразок розширених очей. Вона виглядала спокійною. А очі притягували. Вона тримала Кедді в одній руці у сумочці через плече. Дивлячись у її темні серйозні очі та бліде, хоробре обличчя, Лоуренс відчув поштовх емоцій, які понесли його. За пікосекунду він забув про те, що вона зруйнувала машину, він просто захотів обійняти її і засміятися від радості. Тоді він згадав усе і відчув, що все знову зафіксовано, миттєво і правильно.

— Привіт, Лоуренс, — сказала Патриція, її поза була прямою, а тіло було готове до того, щоб миттю розпочати боротьбу з армією ніндзя. Вона здавалася дорослішою і самовпевненішою, ніж останнього разу, коли він її бачив. — Рада тебе бачити.

— Навіщо ти прийшла?

— Я хотіла віддати тобі бабусине кільце назад. — Вона потяглася до кишені і витягнула крихітний чорний кубик.

Лоуренс не взяв його з її долоні.

— Я думаю, що ти повинна тримати його при собі, — сказав Лоуренс. — Інакше Прия відійде назад у кошмарний вимір, де сила тяжіння не є головною силою.

— Так. І це теж. Що ж, я вирішила, що мені не подобається така Прия, — сказала Патриція. І, побачивши кам'яний погляд Лоуренса, додала: — Це був жарт. Ніхто не буде втягнутий в ніяку пустоту, якщо я перерву цей зворотний зв'язок. — Вона підняла кришечку.

Він подивився на кільце.

— Чому ні?

— Пройшло достатньо часу, і це, ймовірно, безпечно. — Це звучало як загальна відмовка, і Лоуренс просто дивився далі. Вона додала: — Добре, не дуже. Я здогадуюсь, що почала набагато краще розумітися на магії трікстерів з того часу. І... — Вона зупинилася, тому що все, що слідувало далі, було важко сказати, особливо, коли стоїш на порозі в повній темряві.

Лоуренс чекав. Патриція шукала правильні слова. Він не переривав мовчання і не відпускав її з гачка.

— Я маю на увазі... — Патриція виглядала нестерпно сумною якусь мить, але потім штовхнула слова вперед. — Я думаю, що закінчила з вами набагато важливішу гру, ніж просто змусила вас відмовитися від кільця, чи не так? Навіть якщо я не знала, що роблю. Я стала вашою коханкою і частиною вашого життя, а потім я... Добре, ти знаєш, що я зробила. І антигравітаційна машина, яка перенесла Прию, стала частиною "машини кінця світу", яку я зруйнувала. Тому воно мені більше не потрібне — я створила набагато більше кільце навколо меншого. І я припускаю, що маленьке кільце вже мені не потрібне.

Вона запропонувала кільце знову. Лоуренс однак не взяв його.

— Це не була машина кінця світу, — сказав він.

— Ні? Тоді що це було?

— Це довга історія. Слухай, я не можу бути серед людей прямо зараз. Нічого особистого. — Він зробив крок, щоб закрити двері, але її витягнута рука з сімейною реліквією заважали цьому.

— Чому ні? У тебе є дивне відчуття? Подібне до того, що ти покритий сміттям, яке прилипло до шкіри, і не можеш упізнати інших людей, що належать до твого виду?

— Ні, ні! Чому ти питаєш про щось подібне?

— Ой, ну... нічого. Просто... останнім часом, кожного разу, коли я чую, що хтось каже, що не може бути серед людей, я починаю турбуватися, що...Неважливо.

— Це просто тому, що всі мої друзі знаходяться у Седонії, а я тут сам. І я все ще досить розбитий тим, що ти зробила в Денвері.

— Що вони всі роблять у Седонії?

— Переважно? Шукають способи вбити вас та ваших друзів. Напевно, використовуючи ультрасоніку, або якийсь антигравітаційний пучок, подібний до того, як було з