Учта для гайвороння - Джордж Мартін
Рудий Весляр гучно зареготав, і до нього приєдналося багато інших.
— Йолопи! — мовив жрець. — Йолопи, жалюгідні роби та сліпці — ось ви хто. Невже ви не бачите, хто перед вами?
— Король! — відповів Квелон Покір.
Мокрочуб плюнув на землю і вийшов геть у нічну пітьму.
Коли він пішов, Вороняче Око обернув своє усміхнене око на Віктаріона.
— Великий керманичу, хіба не маєте ви привітань для брата, що довго блукав світом, а тепер повернувся? А ти, Ашо? Як ся має твоя вельможна матінка?
— Погано, — відповіла Аша. — Хтось зробив її удовою.
Еурон здвигнув плечима.
— Я чув, то Буребог скинув Балона у прірву на смерть. Але якщо це людина, то хто ж вона? Назви її ім’я, небого, і я сам помщуся за смерть брата.
Аша скочила на ноги.
— Ви знаєте його ім’я незгірш мене! Три роки вас тут не було, і раптом «Тиша» повертається за день по смерті панотця!
— Ти звинувачуєш мене? — зовсім незлобиво запитав Еурон.
— А маю?
Рішучість у Ашиному голосі змусила Віктаріона спохмурніти. Небезпечно було так говорити з Воронячим Оком, хай його єдине око сяяло зараз добрим гумором.
— Чи повеліваю я вітрами? — запитав Вороняче Око своїх посіпак.
— Ні, ваша милосте, — відповів Косовид з Косача.
— Жодна людина не повеліває вітрами, — додав Гермунд Ботлик.
— От якби ж ви могли! — мовив Рудий Весляр. — Ви б тоді попливли, куди схотіли, і ніколи б не знали спокою.
— Ось маєш відповіді з вуст трьох відважних мореплавців, — обернувся до Аші Еурон. — «Тиша» була у морі, коли помер Балон. Якщо сумніваєшся у дядьковому слові, дозволяю тобі допитати усіх на моєму кораблі.
— Німих почвар із далеких країн? О так, це саме те, чого мені бракує!
— Тобі бракує доброго чоловіка. — Еурон знову обернувся до своїх звіряток. — Торвольде, ану ж скажи, бо я забувся. Ти маєш дружину?
— Лише одну, — вишкірився Торвольд Бурозуб, щедро показуючи, за що йому дали його прізвисько.
— А я неодружений! — оголосив Ліворукий Лукас Кидь.
— І не без причини, — зауважила Аша. — Самі ж кажете: хай всі вас зневажають. А ми, жінки, зневажаємо найбільше. Та не дивися на мене такими жалібними очима, Лукасе! Ти ж маєш свою уславлену лівицю!
І показала кілька рухів туди-сюди нижче пояса власним кулаком.
Кидь вилаявся, але Вороняче Око поклав йому долоню на груди.
— Яка нечемна розмова, люба Ашо! Ти завдала нашому Лукасові удару в найвразливіше місце!
— Хіба я влучила? Я кидаю сокири незгірш будь-якого чоловіка, та коли ціль така крихітна…
— Дівчисько забувається, — загарчав Гостропикий Джон Мрав. — Балон дозволив їй думати, що вона чоловік!
— Твій батько зробив ту саму помилку з тобою, — миттю відказала Аша.
— Віддай її мені, Еуроне! — попрохав Рудий Весляр. — Я ляскатиму її по дупці, доки та не зачервоніється, як мої коси!
— Ходи, спробуй, — відповіла Аша, — і довіку матимеш прізвисько Рудий Євнух.
У руці в неї був метальний топірець; вона підкинула його у повітрі й спритно упіймала.
— Ось мій чоловік, дядьо! Кожен, хто мене хоче, мусить спершу мати справу з ним!
Віктаріон щосили грюкнув кулаком по столі.
— Я не дозволю тут проливати кров! Еуроне, забирай своїх підчихвостів і забирайся сам!
— Я чекав на тепліші вітання, братику. Адже я старший за тебе… і невдовзі стану твоїм законним королем.
Віктаріонове обличчя потемніло, наче хмара.
— Хай король-віче скаже, кому носити корону з плавнику. Отоді й подивимося.
— У цьому я мушу погодитися.
Еурон приклав два пальці до латки на лівому оці на знак вітання і пішов. Решта посунула по п’ятах, наче зграя собак. Тиша проводжала їх, аж доки Малий Ленвид Темній не підняв скрипку та не заграв. Знову полилося річкою вино та пиво, але кількоро гостей раптом десь загубили спрагу. Елдред Кидь вислизнув назовні, притискаючи до себе скривавлену руку. Далі зникли Віл Покір, Гото Харло та чималий гурт Діверів.
— Дядьо. — Аша поклала руку йому на плече. — Прогуляймося, якщо ваша ласка.
Ззовні намета починався сильний вітер; блідим ликом місяця стрімко летіли хмари — наче галери, що набирають швидкість для таранного удару. Зірки були бляклі та нечисленні. Уздовж берега, скільки бачило око, лежали лодії, здіймаючи ліс високих щогл з прибою до неба. Віктаріон чув, як риплять їхні короби, вкладаючись на пісок, чув бриніння линв, ляскання прапорів. Далі, у глибших водах затоки, хилиталися на котві більші кораблі — похмурі тіні, огорнуті імлою.
Вони пішли удвох уздовж берега коло самого прибою, якнайдалі від таборів та вогнищ.
— Скажіть правду, дядьо, — спитала Аша, — чому Еурон зник тоді так раптово?
— Вороняче Око часто ходив у наскоки.
— Та ніколи так надовго.
— Він повів «Тишу» на схід. У дальню подорож.
— Я спитала, чому він зник, а не куди.
Коли Віктаріон не відповів, Аша продовжила:
— Мене тут не було, коли «Тиша» вирушала в похід. Я пішла «Чорним вітром» навколо Вертограду аж до Порогів і вкрала кілька коштовних дрібничок в лисенійських піратів. Коли ж я повернулася, Еурон зник, а ваша нова дружина була мертва.
— То була всього лише дружина з солі.
Він не чіпав інших жінок, відколи віддав її крабам. «Треба буде взяти дружину, як стану королем. Справжню дружину — королеву, щоб виношувала мені синів. Король мусить мати спадкоємця.»
— Батько відмовлялися згадувати про неї, — мовила Аша.
— Який хосен згадувати про те, чого вже ніхто не змінить? — Його стомила розмова про дружину. — Я бачив тут лодію Читайла.
— Щоб виманити його з Книжкової Вежі, знадобилися усі мої чари.
«То вона має за себе дім Харло.» Віктаріон спохмурнів ще тяжче.
— Ти не можеш сподіватися правити островами. Ти жінка.
— А, то ось чому я ніколи не могла перемогти у змаганні, хто далі сцить? — засміялася Аша. — Прикро казати, дядьо, але ви,
