Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Єдиний, хто йому відповів, був верескливий мартин. Юрба заворушилася, наче людина, що прокидається віді сну. Кожен дивився на сусіда і питав себе, хто ж завимагає собі корону. «Вороняче Око ніколи не знав терпіння, — мовив до себе Аерон Мокрочуб. — Може, заговорить першим.» Коли так, це його і згубить. Керманичі й королі зібралися на учту здалеку і не накинуться на першу ж поставлену перед ними страву. «Вони схочуть відкусити і посмоктати, відщипнути шматочок того і краєчок сього — аж доки не знайдуть те, що смакуватиме найкраще.»

Еурон, мабуть, дійшов того ж висновку, бо мовчки стояв зі схрещеними руками серед своїх мовчазних почвар. Лише вітер та хвилі відповіли на Аеронів заклик.

— Залізний рід повинен мати короля, — наполіг жрець по довгій тиші. — Питаю знову. Кому бути над нами королем?

— Мені! — прийшла знизу відповідь.

Негайно здійнявся різнобарвний гармидер з вигуків «Гілберт! Гілберт-король!» Капітани роступилися, пропустили пошукача престолу та його поборників піднятися угору схилом та стати поруч з Аероном під ребрами Нагги.

Люди побачили високого кощавого князя, похмурого на вид, з довгою та кутастою, чисто голеною щелепою. Троє поборників зайняли місця на два кроки нижче від нього, тримаючи щита, меча та прапора. Всі троє мали певну схожість у обличчях зі своїм князем, і Аерон подумав, що то мають бути його сини. Один розгорнув прапор — довгу чорну лодію проти західного сонця.

— Я є Гілберт Генвітер, господар на Самотньому Світилі, — розповів прибулий князь король-вічу.

Аерон трохи знав Генвітрів — чудернацький рід, що обіймав землі найзахідніших берегів Великого Вика і островів, розкиданих за ним, дрібних скель посеред моря, кожна з яких могла прогодувати хіба що одну родину. З тих островів найвіддаленішим було Самотнє Світило, куди пливти було вісім днів на північний захід між зграй тюленів посеред безкрайого сірого простору. Ті Генвітри були ще чудернацькіші від решти. Подейкували, що вони народжувалися нечистими перевертнями, вміли перекидатися на морських левів, моржів, ба навіть плямистих китів — вовків далеких диких морів.

Князь Гілберт почав говорити. Він розказував про повні див землі за Західним морем, де не знають зими й голоду, де смерть не править людським родом.

— Оберіть мене королем, і я поведу вас туди! — кричав він. — Ми побудуємо десять тисяч кораблів, як колись Німерія, і вийдемо на захід усім народом цієї землі! Там кожен чоловік стане королем, а кожна жінка — королевою.

Очі його, помітив Аерон, мінилися сірим і блакитним щомиті, як саме море. «Божевільні очі, — подумав він, — навіжені очі.» Видіння, про які той базікав — то, певно, облуда, наслана Буребогом звабити залізний рід на лихо та смерть. Підношення, що його люди кинули на землю перед король-вічем, складалися з тюленячих шкур і моржових ікл, обручів китового вуса, бойових рогів з кістки та спижу. Капітани кинули погляд і відвернулися, залишаючи вбогі дарунки вбогішому людові. Коли дурень скінчив говорити, і поборники загукали його ім’я, заклик підхопили самі лише Генвітри, ба навіть не всі. Скоро вигуки «Гілберт! Гілберт-король!» завмерли у тиші. Над головою гучно закричав мартин, усівся на одне з ребер Нагги і витріщився услід князеві на Самотньому Світилі, що поволі сходив з пагорба.

Знову вийшов наперед Аерон Мокрочуб.

— Питаю вас знову. Кому бути над нами королем?

— Мені! — загув глибокий низький голос, і знову натовп розступився.

Пошукача внесли на пагорб його рідні онуки на власних плечах, у різьбленому з плавнику кріслі. То була чимала руїна неабиякої людини — вісім пудів ваги і дев’яносто років віку, вкрита шкурою білого ведмедя. Власне його волосся теж було біле, наче сніг; велетенська борода вкривала його ковдрою від щік до стегон, і важко було сказати, де закінчується ведмідь і починається людина. Онуки його були чималі здоровані, але й вони ледве тягли свого діда крутими кам’яними сходами. Перед палатами короля Герея вони поставили крісло додолу, і троє з них лишилися за почет поборників для пошукача престолу.

«Років шістдесят тому він міг би завоювати прихильність віча, — подумав Аерон, — та його час давно минув.»

— Так, мені! — заревів чоловік зі свого крісла голосом велетня. — А кому ж іншому? Хто є кращий? Як хто сліпий, тим скажу: мене звати Ерік Бий-Залізо. Ерік Правдивий. Ерік Трощи-Ковадло. Покажи їм мого бияка, Торморе.

Один з поборників підняв на загальний огляд великого молота, чиє руків’я огортала стара шкіра, а згори насаджено було сталевий зливок завбільшки з добру хлібину.

— Вже не порахую, скільки долонь я розтрощив оцим бияком на холодець, — мовив Ерік, — та може, знайдеться злодій, що розкаже. Вже не полічу, скільки голів я розбив на своєму ковадлі — та може, знайдеться вдовиця, що розкаже. Я б розповів вам про свої звитяги в битвах, та мені вісімдесят і вісім років — боюся померти, не скінчивши оповіді. Якщо старий означає мудрий, то хто мудріший за мене? Якщо великий означає могутній, то хто могутніший за мене? Ви хочете короля зі спадкоємцями? Я маю їх стільки, що всіх не порахую. Король Ерік — о так, мені смакує почути ці слова. Скажімо ж разом: «Ерік! Ерік Трощи-Ковадло! ЕРІК-КОРОЛЬ!»

Онуки підхопили заклик діда; їхні власні сини вийшли наперед зі скринями на плечах і перекинули їх на землю біля підніжжя кам’яних сходів. Зі скринь пролився потік срібла, спижу та світлої криці: обручі на руки, гривні на шиї, кинджали, ножі, метальні топірці. Кілька капітанів схопили з землі те, що вкинулося в око, і додали свої голоси до заклику, що потроху гучнішав. Але не встиг він поширитися на увесь загал, як його прорізав жіночий голос:

— Гей, Еріку!

Юрба розступилася, даючи дорогу. Вона ступила ногою на найнижчу сходинку і мовила:

— Підведися, Еріку!

Впала тиша. Дмухав вітер, хвилі розбивалися на березі, люди бурмотіли один одному на вухо. Ерік Бий-Залізо витріщився згори на Ашу Грейджой.

— Дівчисько. Трикляте дівчисько. Що ти таке верзеш?

— Ну ж бо, Еріку, підведися! — закликала вона. — Стань на ноги, і я загукаю твоє ім’я разом із рештою. Підведися, і я перша піду за тобою. Ти хочеш вінець короля? Гаразд. Піди і візьми його сам.

Десь у натовпі зареготав Вороняче Око. Ерік кинув на нього нищівний погляд. Руки здорованя стиснулися на поручнях його престолу. Обличчя почервоніло, тоді побуряковіло. Руки