Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Сто разів я казала йому «ні», а він мені «так», — розповідала Таена, — і зрештою ми стогнали «так» уже разом. Він був не з тих чоловіків, яким легко відмовити.

— Я знаю, про що ви, — хижо посміхнулася королева.

— Невже ваша милість теж знали такого чоловіка?!

— Роберта, — відповіла Серсея, думаючи про Хайме.

Та коли вона заплющила очі, то побачила уві сні зовсім іншого брата і тих трьох клятих йолопів, з яких почався її день. Вони принесли їй у торбі справжню голову Тиріона — а вона наказала вкрити її спижевою фарбою і тримати у своєму нічному горщику.

Залізний керманич

Дмухав північний вітер, коли «Залізна перемога» обігнула ріг і увійшла до священної затоки, званої Колискою Нагги.

Віктаріон стояв на носі поруч з Нутом Голієм. Попереду маяв священний берег Старого Вика і порослий травою пагорб над ним, де з землі витикалися ребра Нагги, схожі на велетенські білі дерева — у обсязі як щогла дромона, але удвічі вищі.

«Кістки палат короля Герея.» Віктаріон відчув стародавні чари цього місця.

— Балон стояв під цими кістками, коли вперше нарікав себе королем, — пригадалося йому. — Він заприсягнувся повернути нам волю, і Тарле Тричі-Потоплий поклав йому на голову вінця плавникового дерева. «Балон! — кричали всі тоді. — Балон! Король Балон!»

— Ваше ім’я кричатимуть іще гучніше, — мовив Нут.

Віктаріон кивнув, хоча певності Голія не поділяв. «Балон мав трьох синів і доньку, яку дуже любив.» Те саме він сказав і своїм капітанам у Калин-Копі, коли його вперше закликали заявити права на Морекамінний Престол.

— Балонові сини мертві, — заперечив Рудий Ральф Мурованець. — Аша — жінка. Ви ж були міцною правицею свого брата, і тепер мусите підняти зроненого ним меча.

Коли Віктаріон нагадав, що за наказом Балона вони утримують Калин-Коп проти північан, Ральф Кенінг відповів:

— Вовки зламані та знищені, ясновельможний. Що за хосен — утримати це болото, але втратити острови?

А Ральф Перебийнога додав:

— Вороняче Око надто довго плавав за морями. Він уже не знає, хто ми є і чим живемо.

«Еурон Грейджой, король на Островах та Півночі.» Від самої думки у серці прокидався старий гнів, та все ж…

— Слова — то вітер, — відповів їм Віктаріон, — а з вітру є користь лише тоді, коли ним повняться наші вітрила. Ви хочете, щоб я бився з Воронячим Оком? Щоб брат пішов на брата, залізянин на залізянина?

Все ж Еурон лишався його старшим братом, хай скільки крові стояло між ними. «Нема прокляття гіршого, ніж те, що падає на братовбивцю.»

Та коли прибув заклик від Мокрочуба, заклик на король-віче — тоді усе змінилося. «Аерон говорить голосом Потоплого Бога, — нагадав собі Віктаріон, — і якщо Потоплий Бог бажає, щоб я сидів на Морекамінному Престолі…» Наступного ж дня він віддав провід над залогою Калин-Копу Ральфу Кенінгу, а сам рушив суходолом до річки Лихоманки, де серед очерету та верболозу ховався Залізний Флот. Буремні моря та примхливі вітри трохи затримали його в дорозі, але втрачено було лише один корабель. І ось нарешті він удома.

«Журба» та «Залізна помста» йшли просто позаду, поки «Залізна перемога» огинала виступ землі. Далі виднілися «Важка рука», «Залізний вітер», «Сірий привид», «Князь Квелон», «Князь Вікон», «Князь Дагон» і решта — дев’ять десятих Залізного Флоту на вечірньому припливі довгою нерівною вервечкою, що тягнулася назад на багато верст. Споглядання їхніх вітрил тішило серце Віктаріона Грейджоя. Жоден чоловік не кохав своїх дружин так палко, як великий керманич Залізного Флоту кохався у своїх кораблях.

Уздовж священних берегів Старого Вика, скільки бачило око, стояли лодії, витикаючи в небо щогли, наче списи. У глибших водах хилиталися захоплені кораблі: кочі, думбаси, дромони, узяті в наскоках або на війні, надто великі, щоб лягти черевом на берег. На носах, стернах та щоглах майоріли знайомі прапори.

Нут Голій примружився у бік берега.

— Чи то не «Морська пісня» князя Харло?

Голій був дужий кремезний чолов’яга, кривоногий та довгорукий, але очі його вже втрачали колишню гостроту. Замолоду ж він кидав сокири так влучно, що міг би залюбки голити ними бороду — так казали люди.

— Еге ж, «Морська пісня». — Схоже, Родрік Читайло відірвався-таки від своїх книжок. — А онде стоїть «Громобій» старого Трима, а коло нього «Нічний літун» Чорноплива.

Віктаріонові очі були гострі, як зазвичай, і ними він без хиби упізнавав кожен корабель навіть зі згорнутими вітрилами та немічно обвислими прапорами — як личило великому керманичеві Залізного Флоту.

— «Срібний плавець» теж тут. Котрийсь із родичів Савейна Ботлика.

Віктаріон чув, що Вороняче Око потопив князя Ботлика, а його спадкоємець загинув при Калин-Копі. Але ж лишалися ще брати та інші сини. «Скільки їх? Четверо? Та ні, п’ятеро. І жоден не має причини любити Вороняче Око.»

І ось він побачив її: однощоглову галеру, струнку та низьку, з темно-червоним коробом. Її вітрила, нині згорнуті, були чорні, наче небо без зірок. Навіть стоячи на котві, «Тиша» виглядала лютою і стрімкою. На носі її виднілася чорна залізна діва з простягнутою вперед рукою, тонким станом, високими пишними грудьми, довгими звабливими ногами. Грива чорного залізного волосся летіла за вітром позаду голови, а очі були зроблені з перломутеру. Єдине, чого вона не мала — це вуст.

Віктаріонові руки самі собою стиснулися в кулаки. Тими кулаками він на смерть забив чотирьох чоловіків і одну жінку. Хоча волосся йому вже притрусило памороззю, сила у бичачих грудях і пласкому, наче в юнака, животі анітрохи не змарніла. «Нема гіршого прокляття в очах богів та людей, ніж те, що падає на братовбивцю» — нагадав йому Балон того дня, коли відсилав Вороняче Око у вигнання за море.

— Він тут, — мовив Віктаріон до Голія. — Спустити вітрила. Далі підемо на веслах. Накажи «Журбі» та «Залізній помсті» стати між «Тишею» та морем. Решті флоту зачинити затоку. Нікого не випускати, крім як за моїм наказом — ані людину, ані птаха.

Люди на землі вже побачили їхні вітрила; берегом затоки бігли привітні вигуки друзів та родичів. Але з «Тиші» не пролунало жодного звуку. На її чардаку жоден з німих жеглярів, зібраних по нитці з усіх країв світу, не