Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Вони кинули котву за десять сажнів до «Тиші».

— Спустіть човна. Піду на берег.

Поки веслярі сідали на лави, він застебнув паса з мечем на лівому стегні та кинджалом на правому. Нут Голій накинув великому керманичеві на плечі корзно, зроблене з дев’яти шарів золотої парчі у подобі кракена Грейджоїв, чиї мацаки висіли аж до чобіт. Під корзном Віктаріон мав на собі важку сіру кольчугу на кубраку вивареної шкіри. У Калин-Копі він набув звички не знімати кольчугу ані вдень, ані вночі — адже стерті плечі та біль утоми в спині пережити легше, ніж криваву різачку. Варто лишень було отруйним стрілам болотних чортів дряпнути шкіру людини — і за кілька годин вона судомилася і верещала, поки її життя стікало червоно-бурим потоком униз ногами. «Хай хто сяде на Морекамінний Престол, а давати ради болотним чортам доведеться мені.»

Віктаріон вдягнув на голову високого чорного шолома, зробленого у подобі залізного кракена, чиї мацаки плелися уздовж щік і стрічалися під щелепою. Човен був уже готовий.

— Лишаю скрині на тебе, — мовив він до Нута, перебираючись через облавок. — Добре їх бережи.

Від тих скринь залежало чимало на майбутньому вічі.

— Збережу, ваша милосте.

Віктаріон кисло скривився і кинув у відповідь погляд спідлоба.

— Я ще не король.

І поліз додолу в човен.

У прибої на нього чекав Аерон Мокрочуб із міхом морської води, підвішеним на ремінці під пахвою. Жрець був кощавий, тонкий і довготелесий, хоча нижчий за Віктаріона. Ніс його виростав з кістлявого обличчя, наче акулячий плавець, а очі скидалися на сіре залізо. Борода сягала пояса, переплутані пасма волосся ляпали ззаду по ногах, коли дмухав вітер.

— Брате, — мовив він, а холодні хвилі тим часом пінилися білим навколо їхніх литок, — що мертве, те вже не помре.

— Ба постане знов, тверде і непохитне.

Віктаріон зняв шолома і став на коліна. Затока наповнила його чоботи, просочилася крізь штани… а Аерон додав струмок солоної води згори на чоло. І вони молилися разом.

— Де наш брат Вороняче Око? — запитав великий керманич в Аерона Мокрочуба, коли молитва скінчилася.

— Його шатро — золототканої парчі, де найгарячіший тлум. Він оточив себе безбожниками та почварами — ще гірше, ніж було колись. Кров нашого батька зіпсувалася у його жилах.

— Так само, як і кров нашої матері.

Віктаріон не хотів згадувати про братовбивство у божому місці попід кістками Нагги та палатами короля Герея. Але багато ночей поспіль йому снилося, як він вганяє закольчуженого кулака в усміхнену мармизу Еурона, як лупиться його плоть, а погана кров вільно бризкає навколо. «Ні, не можна. Я дав слово Балонові.»

— Усі зібралися? — спитав він свого благочинного брата.

— Усі, хто важить. Керманичі й королі. — На Залізних островах це було одне й те саме. Кожен керманич на своєму чардаку був королем, а кожен король мав керманити власним кораблем. — То ти заявиш права на батькову корону?

Віктаріон уявив себе на Морекамінному Престолі.

— Якщо така буде воля Потоплого Бога.

— Хвилі прокажуть його волю, — мовив Аерон Мокрочуб, відвертаючись. — Дослухайся до хвиль, брате.

— Дослухатимуся.

Йому стало цікаво, як лунатиме його ім’я у шурхоті хвиль та закликах капітанів-королів. «Якщо ся чара справді мусить перейти до мене, я не відставлю її убік.»

Навколо зібралася юрба — вітати, зичити щастя і добра, шукати ласки та милості. Віктаріон побачив біля себе людей з усіх островів: Чорнопливів, Темніїв, Косовидів, Голодрівів, Витягів і багато інших. Дівери зі Старого Вику, Дівери з Великого Вику, Дівери з Косача — з’явилися усі до одного. Виднілися тут і Киді, хоча їх зневажали усі порядні люди. Не надто поважні Чабани, Ткалі та Плетуни терлися серед домів стародавніх та гордовитих; були там навіть найнижчі з нижчих, Покори, у чиїх жилах текла кров робів та дружин з солі. Хтось із Вольмарків ляснув Віктаріона по спині; двоє Сторчів пхнули йому до рук міх вина. Він зробив довгий ковток, витер рота і дозволив провести себе до вогнищ — послухати пліток про війну, корони, здобич, про славу та волю, що чекала на них за його правління.

Того вечора жеглярі Залізного Флоту спорудили вище прибою велетенське ташне шатро, де Віктаріон вітав півсотні уславлених капітанів бенкетом зі смаженої козятини, солоної тріски та морських раків. На бенкеті з’явився і Аерон; він їв рибу і пив воду, а капітани лили в горлянки стільки пива, що потопили б і Залізний Флот. Багато з них пообіцяли йому свої голоси: Фралег Могутній, хитромудрий Алвин Гострун, горбань Гото Харло. Гото навіть запропонував йому власну дочку за королеву.

— Мені не щастить з дружинами, — відповів йому Віктаріон.

Перша його жінка померла на породільському ложі, привівши мертву доньку. Другу забрала віспа. А третя…

— Король мусить мати спадкоємця, — наполягав Гото. — Вороняче Око привіз трьох синів і хоче показати їх вічу.

— То байстрюки та мішанці. Скільки років твоїй доньці?

— Дванадцять, — відповів Гото. — Гарна собою, плідна, щойно розквітла, з волоссям кольору меду. Груди ще малуваті, зате стегна добрі. Вродилася у мати, не в мене.

Віктаріон зрозумів, що насправді Гото хотів цим сказати: дівчина не мала горба на спині. Але коли спробував уявити її собі, перед очима постала дружина, яку він убив власноруч. Він схлипував з кожним завданим їй ударом, а потім сам відніс до скель і віддав крабам.

— Я охоче погляну на дівчину, коли вдягну королівського вінця, — мовив Віктаріон.

На краще Гото не смів сподіватися, а відтак зашкандибав геть, задоволений.

Складніше виявилося задовольнити Баелора Чорноплива. Молодик з гладко голеним, вродливим обличчям присів коло ліктя Віктаріона, вдягнений у сорочку ягнячої вовни з чорно-зеленим візерунком та кирею, підбиту соболями і скріплену срібною семикутною зіркою. Він прожив вісім років заручником у Старограді й повернувся звідти прихильником семи богів зелених земель.

— Балон був божевільний, Аерон — ще гірший, а Еурон — найбожевільніший з усіх, — мовив князь Баелор. — Як щодо вас, великий керманичу? Якщо я загукаю ваше ім’я, ви припините цю дурну війну?

Віктаріон насупив брови.

— Чи не хочете ви, щоб я зігнув коліна?

— Якщо