Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич
Ітамар посміхнувся сам собі. Кляті вбивці відчули погоню... Це на краще. Він застосував магію, яка не дасть їм вирватися з позначеного кола, але її дія ось-ось вичерпається, а застосовувати сильніші чари Ітамар не хотів. Магія має свої непорушні закони, і їх з слід дотримуватися в будь-якому разі.
Оейде довірливо привалилася до грудей Кадмаса. Вона не прикидалася, вона справді відчувала слабкість і запаморочення. Здавалося, серце її і зовсім перестало битися.
Перед тим, як зв'язати їй руки і залишити на болоті, Гла розповіла, що матінка неподалік і запевнила, що тій більше немає жодного діла до Оейде. Якби зустріла, пройшла б повз неї, як повз порожнє місце.
Агіль зрозуміла нарешті, яку велику помилку зробила, викравши дівчину такого знатного роду. Усе говорило про це: одяг, коні, супровід. Але жадібність затмарила їй очі, і вона наказала Рамхебу неодмінно піймати таку цінну здобич, не зваживши на наслідки. Досі всі її вбивства залишалися безкарними. А ось Рамхеб жадає помститися за те, що залишився без ока...
Ніж просвистів у повітрі, спрямований у голову Ітамара, що їхав попереду. Той із легкістю зловив його і, стиснувши в долоні, перетворив на порох.
Нілас і Вард вистрілили одночасно, їхні стріли влучили точно в ціль, залишивши на болотних купинах два тіла, уражених на смерть.
– Мабуть охоронці, охоронці... – прошепотіла Оейде, вдивляючись у темні, спотворені обличчя.
– Там ще хтось є! – сказав Нілас і знову натягнув тятиву.
– Обережно! – застеріг Ітамар, – Жінок краще залишити живими!
Рука Ніласа здригнулася, але стріла вже зірвалася і полетіла в темряву. Почувся зойк.
– Ні, не стріляйте, я... нічого... – проскрипів переляканий голос, – нікому… – і благання потонуло в судомному схлипі.
– Гла! Це Гла, дочка Агілі! – крикнула Оейде, мимоволі хапаючи Кадмаса за руку, – вона допомогла мені, допомогла... не вбивайте її!
– Ніхто не збирається її вбивати, – відповів Ітамар, а Нілас опустив лук.
– Гла! – покликала Оейде.
Кущі зашелестіли, і карлиця, немов привид із білим обличчям, визирнула зі сплетіння кущів і гілок.
– Підійди, не бійся, – велів Ітамар.
Та попрямувала до вершників, ступаючи насилу, її маленьке тіло тремтіло і звивалося.
– Чому ж ти не пішла? – запитала Оейде.
– Мені нікуди йти, – схлипнула Гла, – матінка остаточно покинула мене. Її магія закінчується... Я хотіла прослизнути крізь портал разом із ними, але він не пропустив...
– То вони скористалися порталом? – спохмурнів Ітамар.
– Так, Пане, – прошепотіла карлиця.
– Де це сталося?
– Недалеко... я покажу!
І побігла вперед. Вершники рушили за нею, все ще пильно прислухаючись до звуків ночі.
– Тут, тут! – Гла провела короткими розчепіреними пальцями в повітрі.
– Ми можемо пройти крізь портал і наздогнати їх... Але потрібно з'ясувати джерело магії, а на це потрібен час.
– Я можу сказати? – тихо запитала Оейде, дивлячись на Ітамара з-під напів опущених вій.
– Кажи, дівчина!
– Я втомилася від погонь і переслідувань. Я благаю вас... Якщо їм вдалося втекти, то нехай вони йдуть! Боги знають, де закінчуються і починаються шляхи, знають, коли цим шляхам судилося перетнутися... Залишимо помсту на волю богів!
– У твоїх словах є мудрість, – усміхнувся Ітамар, – моєму синові пощастило... Що ж, так ми і вчинимо: залишимо помсту на волю богів...
– Дякую! – сказала Оейде і звернулася до Гла: – Я пропоную тобі стати моєю служницею. Але якщо в Лянсіді тобі не сподобається, ти зможеш піти. Згодна?
– Згодна, – побілілими губами прошепотіла карлиця.
– Добре! Вард, візьми її до себе в сідло! – сказав Ітамар.
Вард простягнув руку. Гла вхопилася за неї і спритно, як кішка, залізла на коня.
