Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич
Кадмас першим стрибнув із сідла, кинувся до неї, впав на коліна і повільно, обережно повернув її обличчям догори.
Губи дівчини були щільно стиснуті, брови страдницьки зсунуті.
Мокре брудне волосся спуталося, в них застрягла ряска та грудки землі. Рваний одяг ледь прикривав біле, ніжне тіло.
Кадмас нахилився ще ближче до її обличчя. Щось знайоме промайнуло в контурі цих припухлих губ, в чіткій лінії підборіддя, в темних рівних бровах.
Але Кадмас не звернув на це відчуття жодної уваги. Набагато важливішим було те, що Оейде знайшлася, і що вона жива.
Він розрізав грубу мотузку, що стягувала її зап'ястя, і переклав дівчину на суху землю.
– Укрий! – сказав Ітамар, простягаючи йому плащ.
Вождя смутно турбувало те, з якою легкістю знайшлася викрадена, але він не хотів думати про це зараз.
Кадмас зняв із себе сорочку й обережно обтер обличчя її, руки й ноги від болотного бруду, потім загорнув дівчину в плащ, прислухаючись до тихого, ледь вловимого дихання.
– Оейде! – покликав він, обережно розтираючи її холодні скроні.
Вона застогнала і повільно розплющила очі. Кадмас здивувався тому, скільки вогню і болю в них палало.
Оейде злякано скрикнула і спробувала відсунутися від чоловічих рук. Гла навчила її, як потрібно поводитися.
– Ні, люба, не бійся! – сказав Кадмас, продовжуючи гладити її по обличчю, – ти в безпеці. Я Кадмас, твій наречений...
І бачачи, що погляд дівчини продовжує розгублено блукати, він запитав:
– Ти розумієш мої слова?
– Розумію, – слабо видихнула вона.
Як їй хотілося обхопити руками його шию, притягнути до свого обличчя, поцілувати...
Оейде дивувалася тому, наскільки сильно змінилися всі її думки й почуття.
– Я Кадмас, – повторив хлопець, – твій наречений. Ми заберемо тебе в Лянсіду. Там на тебе чекає брат, і з ним теж усе добре.
Кадмас вирішив, що така новина заспокоїть дівчину. Йому було боляче думати про те, скільки страждань вона перенесла.
– Кадмас... дякую тобі... – прошепотіла Оейде.
І вкотре відчувала моторошні муки совісті від того, що знову доводиться брехати, і одразу ж заприсяглася самій собі, що до весілля відкриє йому всю правду, і нехай він тоді сам вирішує, чи гідна вона стати його дружиною. Вона прийме будь-яке його рішення, ні за що не стане звинувачувати, ні в чому не наважиться дорікати...
– У тебе є сили йти? – запитав Кадмас.
Він нишком роздивлявся свою наречену. Навіть така, безпорадна, знесилена від пережитого, була вона дуже красива.
Але раптово інше обличчя виникло в його пам'яті, і Кадмас зі зневагою відмахнувся від нього.
– Так, напевно зможу... – прошепотіла Оейде.
Кадмас допоміг їй піднятися.
– Тобі з дівчиною краще поїхати назад, а ми наздоженемо викрадачів, – сказав Ітамар.
– Ні! – вигукнула Оейде з несподіваною силою, – я не боюся подивитися в очі тим, хто хотів мене вбити...
– Гідна відповідь! – задоволено промовив Ітамар, – Там троє чоловіків і троє жінок, це так?
– Так! Я бачила їх усіх. Агіль і її божевільна дочка, ще Рамхеб, я зуміла... – Оейде ледь не проговорилася, що поранила його, тільки тому їй й вдалося втекти.
– Вони кинули мене на болоті, бо я перестала їм бути потрібна. Агіль приносила в жертву молодих дівчат, щоб повернути розум своїй доньці. Тому мене хотіли вбити. Але щось їм завадило, я не впевнена, що можу розповісти, що саме, – і вона перевела подих так, наче їй важко було говорити.
– Вони встигли завдати тобі якоїсь шкоди? – запитав Кадмас.
– Ні, не встигли. Я була потрібна їм для обряду жертвопринесення неушкодженою.
– Добре. Цього достатньо. Їдемо!
Кадмас допоміг дівчині забратися в сідло і сам сів позаду неї.
Оейде куталася в плащ і ховала очі. Кадмас думав: від збентеження, що її торкається чоловік.
– Все буде добре, – ласкаво сказав він їй на вухо, – не бійся…
– Я не боюся, – відповіла Оейде, немов ненароком, зачепила його долоню й одразу ж відсмикнула руку.
– Ти сама вибереш день нашого весілля. Не стану тебе квапити.
Оейде відповіла йому швидким, вдячним поглядом. Вона боялася багато говорити. Звісно, і голос її змінився, став ніжнішим і мелодійнішим, але все ж таки вона побоювалася, що Кадмас впізнає його.
Хлюпання болотної води під ногами все одно не дозволило б їм продовжити розмову.
Та Ітамар і не намагався ховатися.
Нілас і Вард тримали напоготові луки. Вони не хотіли бруднити свої мечі в крові викрадачів.
Ітамар знав, що ті недалеко втекли, бо їм доводилося рухатися повільно, – і не помилився.
Невдовзі вони натрапили на таке місце, де зовсім недавно горіло багаття. Попіл був ще теплим, навколо лежали речі, кинуті в поспіху.
