Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

“Заспокойся, маленька. Дивися на екран. Препарат в організмі хворого спричинився до перебудови роботи залоз. А первинну хворобу давно вилікувано. Ти застосуєш прилад Сидорякіна, але вібратор з’єднаєш ось так…”

— Я не запам’ятаю, Юро! — кричала вона, розмазуючи по обличчі сльози.

“Запам’ятаєш”,

— Коли ти приїдеш? Я не можу більше!

“Зажди ще трохи. Зовсім трішки”.

Голос щез, а пляма на екрані ще деякий час зоставалася. Потім стала розмиватись, обриси її розпливалися, крізь них проступили танцюючі дівчата.

Вона не все зрозуміла з того, що бачила, одначе зробила, як він звелів. Юнак почав швидко одужувати, свідомість поверталася, вже на другий день після першого сеансу лікування припинилися корчі.

А на четвертий день пізно ввечері приїхав Юра. Три дзвінки — два довгих і один короткий — підняли Алю з постелі. Вона накинула халатик і, поспішаючи до дверей, наштовхувалася на меблі, її кидало то в жар, то в холод. Вона ще довго потім боялася, що його приїзд їй наснився, і так міцно обіймала його, аж сама не могла дихати.

— Ти чому мовчиш? — питала Аля. — Ти все ще там, далеко? Що сталося?

Їй довелося довго повторювати свої запитання, ковтаючи сльози. Він мовчав. З’явилася нова підозра.

— У тебе є сім’я? Ти одружений, скажи? Ти про них думаєш?

Він хитнув головою, струшуючи оціпеніння.

— Ось воно як буває, виявляється… — І замовк.

Вона торсала його за плечі:

— Що буває? Не муч мене, говори… Що сталося?

— Здається, я закохався в тебе, маленька.

На синій хвилі грали сонячні полиски. Синя хвиля піднесла її на гребені, закружляла в шаленій радості.

— Це правда? Правда?

— Правда. Щось дивне зі мною коїться. Я не можу керувати собою, стежити за собою збоку.

— Ти й не повинен залишатися спостерігачем. Це буває з кожною людиною. Це мусить бути!

— З людиною… — протягнув він.

Дивним був його голос, таким дивним, що навіть зараз Аля це відчула. Вона відчула, що з цим словом пов’язане щось таке, про що йому краще не нагадувати в ці хвилини. Самі собою знайшлися потрібні слова:

— Ти перша справжня людина, котру я зустріла, — прошепотіла вона.

Знову і знову твердила вона одне й те саме, ті самі слова, підказані почуттям. У них поєднались ніжність і страх утрати, дитяча безпорадність і материнська прозірлива турбота.

І він зашепотів у відповідь, здивований!

— Ось ти яка!

Вони блукали глупої ночі спорожнілими вулицями. Листя дерев ледь ворушилось од вітру; і просто під ноги сипалися пригорщі срібних монет, породжених місячним сяйвом. У Алі в голові безупинно видзвонював рядок: “Поряд із щастям”. Чи то рядок із пісні, чи то назва книжки…

“Поряд із щастям, поряд із щастям…”

Вона вдавалася до різних приводів, аби тісніше пригорнутися до нього: то їй ставало холодно, то боязко, то вона просто спотикалася…

“Поряд із щастям, поряд із щастям…”

Ця фраза збуджувала її, настроюючи то на мрійливий, то на пустотливий лад.

“Поряд із щастям…”

“А чому поряд? Це не про мене. Просто — із щастям. Щаслива. Я — щаслива!” Вона тихенько засміялась. Юра погладив її по плечу, і у неї запаморочилося в голові…

— Сигарети не знайдеться?

Темна постать відокремилася від стіни будинку. З-за рогу вийшло ще троє. Зовсім юні хлопці, підлітки. Юра зупинився, не відпускаючи Алине плече, з цікавістю подивився на хлопчину і запитав:

— А батьки дозволяють палити?

— Батькам належить не менше тридцяти разів на день говорити “заборонено”. От вони й тренуються на нас, беззахисних.

— Магазини зачинено, — жалібно мовив другий. — А палити жах як хочеться.

— Таким юним палити не можна, — повчально прорік Юрій. — Палити — шкідливо.

Аля тихенько штовхнула його, зробила гримасу: мовляв, не зв’язуйся.

— Це нам з ранку в школі товкмачать. А зараз ніч, учителі спати мусять, — буркнув підліток, одвертаючись, і звернувся до товаришів: — Пішли, тут не розживешся!

— Заждіть! — зупинив їх Юра. — Ви що, не знаєте про шкідливість нікотину? Є спеціальна постанова комісії ЮНЕСКО.

Він пустив Алю і перепинив дорогу підліткам. Один із хлопців спробував одштовхнути Юру. Нічого не вийшло — Юра стояв, мов скеля.

— Дядечку, та відчепіться ви від нас, — запросився третій.

— Юро, ходімо додому, — попрохала Аля,

— Зачекай, — сказавЮра. — Невже я не зможу їх переконати, що це шкідливо для них самих? Невже людину не можна ні в чому переконати? Навіть у тому, що зберігає їй здоров’я?

Його обличчя було зацікавленим і непохитним.

“Коли в ньому прокидається експериментатор, сперечатися марно, — подумала Аля. — Він експериментує на всіх навколишніх, вивчає нас, наче сам не такий, як ми”. Скориставшись з того, що Юра на секунду відвернувся, підлітки кинулися врозтіч. Юра двома стрибками наздогнав одного, сунув — хоч той барахтався — під руку, стрибнув за другим на брук. У запалі суперечки ні Аля, ні Юра, ні тим паче підлітки не розчули тонкого гудіння, не помітили проміння фар.

Подолавши крутий підйом, автомобіль поїхав провулком, наближаючись до перехрестя. Тіні побігли вдалину, переломлюючись на частоколі кущів, виростаючи до розмірів велетів.

— Юро! — застережливо гукнула Аля.

Він повернув голову, і світло фар осліпило його. Аля закричала, передчуваючи неминучу біду. Проте Юра навіть не злякався. Гримаса досади викривила його обличчя, він простягнув руку назустріч машині.