Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Сон не йшов до неї, вона довго лежала з розплющеними очима, слухала кроки на вулиці. І раптом подумала, що, мабуть, не вирізнила б з-поміж інших його кроки. Вона б узнала його дотик, його голос, усмішку, дихання, але не впізнала б кроків. З однієї простої причини — вона їх ніколи виразно не чула…

У ці дні стіл полковника Тарнова був схожий на стіл курортного фотографа. На ньому громадилися пачки фотокарток і художніх листівок з краєвидами курортного узбережжя. Полковник одібрав з них кілька десятків, акуратно посортував, перев’язав, позначив кожну і вручив їх своїм помічникам. Усі вони того ж дня вилетіли на узбережжя. А полковник ще цілий тиждень бачив кольорові сни з краєвидами, і дія в них постійно відбувалася на березі моря.

Відомості від помічників надходили скупі й невтішні. На курортному узбережжі була сила-силенна місць, схожих на те, про яке розказував робот. Не допомагала й згадка про те, що найближча гора знаходилась од парку на відстані в чотири кілометри сто шістдесят метрів.

У полковника не було підстав нарікати на помічників. Вони виявляли і кмітливість, і наполегливість у пошуках, вони враховували різні допуски, котрі могли бути у визначенні відстані. Майор Сьомій, наділений особливо розвинутою уявою, визначив понад десяток варіантів, у котрих фраза робота про відстань могла виявитися вірною, в тому числі й варіант, який передбачав, що робот знав про відстань зі слів людини. Майор на вертольоті пролетів над усім узбережжям. Він по приладах визначив різні точки, які могли б співпасти з шуканою. Він робив заміри, повисаючи на розгойданій драбинці над морем, досліджував скелі, навіть віддалено схожі на вершини гір, ризикуючи “познайомитися” з ними надто близько, приземлявся в селищах, накопичив сотні мислимих і немислимих запитань і відповідей, і все — марно.

Серед помічників полковника Тарнова, посланих на узбережжя, був ветеран міліції, який у п’ятдесят років дослухався до капітана. Всі дивувалися, чому Тарнов його включив у пошукову групу. Капітана Улобова називали позаочі “параграфом”, і це прізвисько цілковито відповідало його вдачі. Він був геть-чисто позбавлений уяви. У відношенні До нього в Тарнова був особливий розрахунок, і він майже не здивувався, коли саме від капітана Улобова надійшло повідомлення, на яке він так чекав.

Капітан, котрий шукав лише місць, од яких “найближча гора була віддалена на 4 кілометри 160 метрів округлено”, став перевіряти й селища поза курортною зоною. І він виявив, що в селищі Кам’янка віддаль од вершини гори до центральної алеї парку по прямій дорівнює 4 кілометри 160 і 4 десятих метра. Та оскільки це було 4, а не 6 десятих, і оскільки в інструкції було слово “округлено”, капітан Улобов зацікавився, чи немає там здравниць. Він установив, що в селищі цього року відкрився заводський будинок відпочинку, ще не занесений у довідники.

— Вісь “робот-капітан Улобов” спрацювала, — сказав Тарнов, цілуючи на прощання дружину, Він негайно вилетів у Кам’янку.

Одначе найретельніший опит усіх, хто міг би бачити людину, чиї прикмети відповідали б прикметам Великого Хазяїна, нічого не дав.

Через те, що селище було невелике і присутність у ньому людини з роботом-слугою не могла лишитися непоміченою, доводилося робити висновок: сталася помилка.

Тим часом словесний портрет розшукуваного було розіслано в усі відділення міліції узбережжя.

Відповідь прийшла з Ялти. Рятувальна служба якось помітила в морі плавця. Його окликали по радіо, та він не побажав завернути до берега. Довелося висилати катер. Суденце круто розвернулося перед самим носом упертюха, хлюпнувши на нього валом води і перетнувши дорогу в море. Рятувальники не дуже чемно запропонували йому зійти па борт. У відповідь плавець різко повернув і зник. Пошуки його були марними, і він попав у розряд утоплеників, через що, природно, в начальника служби та у двох рятувальників, які перебували тоді на катері, були поважні неприємності. Остання обставина допомогла їм згадати, що прикмети упертюха збігалися із словесним портретом.

В Ялті полковника Тарнова зустріли працівники міськвідділу міліції і доповіли про те, що встигли зробити. Опит у будинках відпочинку, санаторіях і готелях нічого не дав.

— Де б він не мешкав, хоч просто неба, він має харчуватися, — сказав полковник. — Опитайте офіціантів, роздавальників, слюсарів кухонь-автоматів.

Та офіціанти в один голос відповіли: такої людини не бачили. Нічого не дав і опит продавців продовольчих магазинів і всіх численних працівників курортної служби харчування. І лише тоді, коли полковник уже було зібрався їхати з Ялти, до нього привели офіціанта з маленького приморського ресторану. Він повідомив, що нібито бачив чоловіка, котрим цікавиться міліція. Той приходив одного разу в ресторан разом із жінкою.

— Вони взяли два наших фірмових біфштекси, — мовив офіціант і багатозначно стулив губи. — Так от, — він витримав невелику паузу, — по тому, як вони пішли, я виявив, що один фірмовий біфштекс, акуратно розрізаний на шматочки, валявся під столом.

— Звідки ви знаєте, що там був увесь біфштекс, коли ви бачили тільки шматочки? — поцікавився полковник.

— Двадцять років працюю на одній посаді, товаришу начальник. Я склав би його з тих шматків докупи, як із кубиків карту.

— Хто ж із двох, по-вашому, не їв?

— Він.

— Упевнені?

Губи стулилися ще дужче, затим випнулися, наче чоловік зібрався пити чай із блюдечка.

— Упевнений. Я, звичайно, не міг спостерігати їх увесь час. Уже потім, коли я знайшов це під столом, — офіціантові очі гнівно блиснули, — я згадав, що мужчина, як тільки жінка відвернулася, зробив отакий рух.

Він повів рукою, наче змахуючи щось зі столу. Маленькі колючі очі так і вп’ялися в полковника.

— Спочатку я подумав, що мені привиділося. Фірмові страви у нас завжди