Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський
— Заздрісники зустрічаються не так уже й рідко. Нікому не хочеться бути гіршим за інших.
— Таж вони самі просять мене допомогти.
Вона погладила його по плечу.
— Будь вибачливий до слабостей. Пам’ятай, кожен мав право на помилку.
— Ти впевнена, що справа лише в цьому? — занепокоєно запитав Юра. Він згадав книгу, в котрій розповідалося, як люди через заздрість згубили великого вченого. Читаючи її, він внутрішньо здригався від гидливості й ненависті і давав собі слово помститися злісним своєкорисливим людцям. Однак у іншій книжці він прочитав про людей, які прищеплювали собі хвороби, аби навчитися рятувати інших людей, про добровольців, котрі віддавали кров і шкіру, про голодуючого, що поділився останнім шматком хліба з товаришем…
— Упевнена, — твердо відказала Аля.
Він зазирнув їй у вічі холодним пильним поглядом, про щось зосереджено думаючи. Мовив:
— Колись я читав у книжці, та не все зрозумів. А тепер, здається, надумав, як замиритися з колегами.
— От і добре, — втішилася Аля.
Другого дня її викликав головлікар. Його обличчя було начальницьки-стривоженим, суворо блискали скельця окулярів.
— Біда, Аліно Іванівно, — сказав він. — Надійшла скарга на вашого помічника. Він поставив неправильний діагноз і ледве не упокоїв хворого. А коли лікар Назаров указав на помилку, він ще й затявся. Втім, це часто трапляється з надто самовпевненими людьми. Колеги обурені. Хочуть влаштувати з цього приводу збори.
Аля ледве розшукала Юру. Він забився в куток порожнього кабінету і робив вигляд, що захопився журналом. Аля рішуче забрала журнал.
— Навіщо ти це зробив?
— Нінащо. Просто помилився. Кожен може помилятися…
— Це їм розповідай, а не мені. Так у чому ж справа?
Не піднімаючи очей, він зізнався:
— Хотів замиритися з ними.
— Кращого способу не вигадав?
Юра мовчав.
Аля вела далі:
— А про хворого ти не подумав?
— Подумав, — неквапно відповів Юра. — Помилка була такою грубою, що навіть лікар Назаров помітив її. Йому це полестило. Чим довше я вперто тримався її, тим більше задоволення дістав лікар Назаров. Тепер ми з ним будемо друзями.
— Ой навряд, — заперечила Аля, силкуючись приховати посмішку, насупивши брови. Вперше за весь час знайомства вона отримала можливість “відігратися”. — Ти хоча б зі мною спочатку порадився.
— Але ж ти сама говорила: “Нікому не хочеться бути гіршим за інших”. І ще: “Кожний має право на помилку”. Я хотів бути таким, як усі.
Аля зітхнула:
— Либонь, у тебе нічого не вийде.
Юра відвів погляд і пробурмотів:
— Одна людина стверджувала, що для мене немає місця на Землі. Може, вона має рацію?
— Дурниці! — труснула головою Аля, і гнівні іскорки замиготіли в її очах. — Не звертай на них уваги, бідолашний гіганте. Я зумію захистити тебе.
Він підвів голову, співчутливо подивився на Алю.
— Значить, тобі теж дістається відтоді, як з’явився я. Пробач. Я не думав…
— Це входить у “тягар слави”, — повчально відказала Аля, піднявши вказівний палець. — Його треба нести терпляче.
У лікарню прибув кореспондент місцевої газети. Він довго і нудно розпитував Алю про “методи зцілення”, потім терзав її, як модель для фотографування: водив з одної палати в іншу, садовив то так, то сяк, повертав її голову з боку на бік, шукаючи найкращий кут освітлення, примушував усміхатися та бути поважною. При цьому він ще мав нахабство жартувати на тему “мук популярності”. Кореспондент хотів сфотографувати і Юру, але той найкатегоричнішим чином уникав потрапляти в об’єктив. Алі здалося, що він занепокоєний і засмучений.
Увечері вдома Юра заявив їй, що йому треба виїхати на кілька днів. У нього було чуже холодне обличчя, схоже на застиглу гіпсову маску.
— Коли ти приїдеш? — спитала Аля.
— Точно не скажу. Можу й затриматись.
Вона втягла голову в плечі, стала ніби менша на зріст. Несамовито хотілося пестощів і в той же час була якоюсь відсутньою, до чогось прислухалася.
— Що з тобою, маленька? Ти поводишся так, наче я від’їжджаю назавжди, — сказав він.
А в пам’яті Алі невідступно бриніли слова з якоїсь пісні: “От і закінчилася казка, от і закінчилася пісня…”
…Вона прокинулася вдосвіта, аби зібрати й скласти в саквояж його речі. Рухалася тихо, безшумно, намагаючись не розбудити його. Та помітила, як здригнулися його густі вії, і зрозуміла, що він давно не спить.
— Ти полетиш на своєму роботі? — запитала.
— На роботі, — відповів він.
Вона побачила в його очах виразний спалах гніву.
— В чому справа? Я щось не так сказала?
Він посміхнувся поблажливо-глузливо.
— Ти пробувала коли-небудь випустити метелика або птаха, що залетіли в кімнату?
— Бувало, — з подивом відказала Аля.
— Операція порятунку вдавалася зразу? “Гість” з подякою відлітав?
— Не зразу… Він же не розумів, що його рятують, і намагався втекти від мене… Але чому ти заговорив про це?
— Дії людей часто нагадують дії отакого “гостя”. Алі схотілося негайно зіщулитися в клубок, щезнути.
— Це стосується мене?
— Не тільки тебе.
Він помітив її переляк і додав:
І вже зовсім не стосується даного випадку.
…Прийшовши додому після роботи, Аля намагалася не дивитися на спорожнілу вішалку. Вмовляла себе, що самій залишатися недовго: коли обіцяв, то обов’язково повернеться, та мимоволі їй пригадувалися дивності в його