Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Читаємо онлайн Веселка тяжіння - Томас Пінчон
відзнака «IG Farben» за Визначний Внесок у Дослідження Синтетичних Матеріалів, Баунс отримав цю нагороду ще 32-го. Промисловий зв’язок, про який свідчить ця штукенція, і справді дрімав у закамарках Слотропового розуму, коли постало питання про Передавач Ракетного Наведення, і частково надихнув на теперішній телетайпний підступ. Кому знати ліпше, як не конторі на кшталт «Shell», космополітичній, без симпатій до певної сторони у війні, без якогось конкретного обличчя або спадщини: знай, качає собі з глобального пласту, що залягає глибше за інші, звідки тягнуться всі видимі нитки корпоративного володіння.

Гаразд. Сьогодні забава на Cap, chez[271] Рауля де ля Перлімпінпіна, молодого пришелепкуватого спадкоємця лімозького феєрверкового магната Жоржа «Пудри» де ля Перлімпінпіна — якщо тільки слово «забава» доречне, аби описати те, що безупинно триває з часу визволення цього шматка Франції. Слотропові дозволено — під звичайним наглядом — заходити до Рауля будь-якої пори. Там збирається юрмище легковажних ледацюг — стікаються з усіх закутків Союзницької Європи, пов’язані якоюсь мережею родинних стосунків, полюванням за спідницями та спільною історією участі в інших таких забавах, складність яких Слотропові так і не вдалося осягнути. Тут і там виринають обличчя давніх знайомих, американців з Гарварда або із ВГСЕС, їхніх імен він уже й не пам’ятає — вони примари, може, випадково, а може…

Саме на цю забаву Мішель і спокусила Гіларі Баунса, туди і Слотроп збирається, щойно з дзижчанням надійшла відповідь із Лондона, відкритим текстом через машинку Баунса, який саме зараз наводить на себе красу. Прочитає пізніше. Мугикаючи:

Обличчя сяє, не-мов мікрофон, ОК,

Бріолін у волоссі — і хто із нас франт?

Я улесливий, на-че морозива ріжок

О, та я просто Міс-тер Га-лант[272]…

і вбравшись у зелений французький костюм огидного фасону у непомітну фіолетову клітинку з широкою квітчастою краваткою, виграною у «червоне й чорне», в біло-брунатні туфлі з накладками для гольфу, у білих шкарпетках, Слотроп завершує образ опівнічно-синім капелюхом із заломленими крисами — і все, його вже нема, поцокотів підборами у фоє Казино «Герман Ґерінґ», красень та й годі. Коли він виходить, жилавий цивільний, замаскований під апаша (як його міг собі уявити працівник Таємної Служби), відривається від пройми під’їзду і звивистою темною дорогою їде за Слотроповим таксі на забаву до Рауля.

□□□□□□□

Виявляється, якийсь веселун вкинув у голландський соус сто грамів гашишу. Звістка поширилася серед гостей, і броколі просто змели. Печеня холоне на буфетних стійках на всю довжину зали, третина товариства вже куняє — переважно на підлозі, і якщо хочеш потрапити туди, де щось відбувається, доводиться прокладати шлях поміж тілами.

А що відбувається — геть незрозуміло. У садах звичні компанії, обговорюють якісь свої справи — сьогодні геть без видовищ. Гомосексуальний трикутник докотився до пощипувань і взаємних докорів, тож двері в туалет заблоковані. Прогулюються парочки, молоді офіцери блюють надворі у цинії. Переважають дівчата — з оксамитовими бантами, з мусліновими рукавами, недогодовані, широкоплечі, із завивкою, говорять пів дюжиною мов, одні смагляві від тутешнього сонця, інші бліді, як Намісниці Смерті, ті, що зі східніших околиць Війни. Пристрасні шмаркачі із блискучим, немов лаковані туфлі, волоссям безперестану метушаться в погоні за дамами, старші ж світять лисинами і воліють стояти й чекати, докладаючи хіба мінімальних зусиль, витріщаються і роззявляють рота по всіх залах, поки говорять про справи. Один куток салону окупував танцювальний оркестр, і зовсім виснажений естрадний співак із хвилястим волоссям і дуже червоними очима співає

ДЖУЛІЮ (фокс-трот)

Джу-лія,

Найдорожча моя лі-лі-я,

І тебе підманув би я —

Подаруєш ці-лу-нок ме-ні?

Джуул-іяаахх,

На тебе давно полю-ю я,

Брюлями тебе обві-шаю я,

Подаруй-но ці-лу-нок ме-ні!

Ахх Джуул-іяаахххх

У серці су-мую я

Навіть ла-ска мам-улі

Не врятує тоді —

Мене у біді…

Джу-лія,

Закричу алі-луя я,

Коли Джуул-іюуухх

Обійму назавжди[273].

Мелодія дуже саксофонна і якась ніби парк-лейнова[274], просто ідеальна для деяких психічних станів. Слотроп бачить Гіларі Баунса, очевидну жертву галюциногенного голландського соусу, він куняє на велетенському пуфі з Мішель, яка, своєю чергою, останні дві-три години погладжує на грудях його брязкальце від «IG Farben». Слотроп махає рукою, але ніхто з них того не бачить.

Наркомани з пияками без комплексів пхаються до буфету і кухонь, нишпорять у коморах, вилизують денця сковорідок. Віддалік іде гурт голих купальників, спускаються сходами до моря. Господар — Рауль — чалапає у десятигалоновому капелюсі, у сорочці а-ля Том Мікс[275] із шестизарядним револьвером на поясі та першероном на поводку. На бухарському килимі кінь залишає по собі лайно, перепадає і розкиданим по долівці випадковим лежням. Усе безформне, розфокусоване, аж поки оркестр не заходжується грати щось саркастично-духове, і тут з’являється найпаскудніший тип, якого Слотроп коли-небудь бачив поза фільмом про Франкештейна, — у білому костюмі фасону «зут[276]» з напрасованими складками на штанях, з довгим золотим ланцюжком для ключів, що виграє блискучими петлями, поки його власник перетинає залу, кидаючи сердиті погляди на всіх і кожного, наче квапиться, але не поспішає, оглядаючи обличчя і тіла, голова хитається з боку на бік, методично, дещо зловісно. Нарешті зупиняється біля Слотропа, що майстрячить собі «ширлі темпл[277]».

— Ти. — Палець, завбільшки з кукурудзяний качан, за якийсь дюйм від Слотропового носа.

— Таки-так, — Слотроп впускає на килим мараскинову вишеньку, а тоді роздушує її, коли робить крок назад. — Саме я. Аякже. А що таке? Будь-що.

— Ходімо. — Вони виходять із зали й прямують до евкаліптового гаю, де знаний марсельський рабовласник Жан-Клод Ґонґ вербує білих рабів.

— Агов, ти, — горланить він у гущавінь, — хочеш стати білою рабинею, га?

— Трясця, ні, — долинає відповідь невидимої дівчини, — хочу зеленою!

— Кольору фуксії! — репетує хтось з оливкового дерева.

— Кіноварною!

— Ліпше займуся наркотою, — вирішує Жан-Клод.

— Глянь, — Слотропів приятель дістає конверт із цупкого паперу, що, як бачить навіть у сутінках Слотроп, напханий армійськими грошима із жовтою печаткою[278].

— Потримай у себе, поки не попрошу віддати. Здається, Італо дістанеться сюди раніше за Тамару, але я не впевнений, хто саме з них…

— Такими темпами Тамара буде тут ще до вечора, — перебиває Слотроп голосом Ґраучо Маркса.

— Не намагайся підірвати мою віру в тебе, — радить Опецькуватий. — Ти той, хто мені потрібен.

— Аякже, — Слотроп запихає конверт у внутрішню кишеню. — Слухай, а де ти дістав такий костюмчик?

— У тебе який розмір?

— 42, середній.

— Матимеш такий самий, — і, сказавши це, зникає всередині.

— Та-а ланцюжок крутезний теж! — гукає Слотроп навздогін.

Відгуки про книгу Веселка тяжіння - Томас Пінчон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: