Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Вона обертається.
— Потримай хутро. — Він слухається. — Обережно. Не торкайся моєї шкіри. — Колись у цій грі вона дуже нервувала, мала закреп і питала, чи не схоже все це на чоловічу імпотенцію, але винахідливий Пойнтсмен, усе це передбачивши, підкидав їй у їжу таблетки проносного. Тож її кишківник тепер тихо скімлить, і вона відчуває, як кал починає ковзати і висковзувати. Бригадир стоїть навколішки, зведені догори руки тримають багату накидку. У розколині, з цілковитої пітьми поміж її білих сідниць, з’являється темний кал. Він розставляє коліна, дуже незграбно, аж поки торкається шкіри її чобіт. Нахиляється вперед, аби охопити гарячий кал губами, злегка його посмоктує, облизує знизу… він думає, вибач, нічого не можу зробити, думає про негритянський пеніс, так, він знає, що це скасовує частину домовленостей, але його не відкинеш, отого африканського дикуна, що змусить його… Сморід лайна забиває носа, збирається, охоплює звідусіль. Це сморід Пашендейле, сморід Виступу. Змішаний з багном, з розкладеними трупами, цей запах був головним під час їхньої першої зустрічі, її символом. Кал ковзає йому до рота і далі у стравохід. Він душиться, але міцно стискає зуби. Хліб, що поплив би десь у порцелянових водах, невидимий, некуштований, — тепер піднявся і спікається у нестерпній Печі кишківника і стає хлібом, який ми знаємо, легким, як домашній затишок, як смерть у постелі… Спазми у горлі тривають. Біль страшенний. Язиком він розмелює лайно об піднебіння і заходиться жувати, вже часто, тільки це й чути у кімнаті…
Ще дві порції, трохи менші, і коли він їх з’їдає, то вилизує залишки екскрементів з її ануса. Він благає, аби вона дозволила йому вкритися накидкою, дала дозвіл затриматись у шовковій пітьмі ще трохи, аби покірний його язик спробував проникнути у її задній прохід. Але вона відступає, хутро випаровується з його рук. Вона наказує мастурбувати у неї на очах — спостерігала за капітаном Блікеро з Ґоттфрідом і знає, як треба.
Кінчає бригадир швидко. Густий запах сперми, наче димом, сповнює кімнату.
— Тепер іди. — Йому хочеться плакати, але він уже благав її раніше, пропонував їй — який абсурд — своє життя. Підступають сльози, стікають донизу. Він не годен поглянути їй у вічі. — Твій рот весь у лайні. Добре було б сфотографувати. Таким. На випадок, якщо ти від мене колись втомишся.
— Ні. Ні, я втомився лишень від того, — кивком голови показує на Крило Д, охоплюючи всю «Білу візитацію». — Просто по-чорному втомився.
— Одягайся. І рота не забудь витерти. Прикличу, як знову схочу тебе бачити.
Розійтися. Знов у однострої, зачиняє двері й повертається тим самим маршрутом. Нічний вартовий спить собі далі. Щосили б’є холодне повітря. Він хлипає, згорблений, самотній, щокою притулився до грубої камінної стіни паладіанського будинку. Звичайні апартаменти стали для нього місцем заслання, його справжній дім у Владарки Ночі, біля її м’яких чобіт і суворого чужинського голосу. Йому нема на що чекати, крім як на вечірнє горня бульйону, підписування нудних паперів, дозу пеніциліну, яку Пойнтсмен велів йому приймати, аби боротися з дією Е. Coli[266]. Хоча, можливо, завтра вночі… мабуть, саме тоді. Він не розуміє, як триматиметься далі. Але, може, перед самим світанком…
□□□□□□□
Поворотний пункт — зелене рівнодення і розворот від сонливих риб до молоденького баранчика, від водосну до вогнедії — гряде. По той бік Західного фронту, у Гарці, у Бляйхерьоде, Вернер фон Браун — нещодавно ушкоджена рука в гіпсі — готується святкувати тридцять треті свої уродини. Цілий день гупає артилерія. Російські танки здіймають пилові примари високо над німецькими перелогами. Повернулися лелеки, розквітли перші фіалки.
Дні «Білої візитації» на крейдяному шматку морського узбережжя тепер ясні й погожі. Конторські дівчата щуляться у дедалі менших светрах, груди знову помітно випинаються. Березень надійшов, мов те ягнятко. Вмирає Ллойд Джордж. Випадкові заброди по всьому до того забороненому пляжі сидять серед непотрібних старих мереж зі сталевих прутів і кабелю, штани закочені до колін або розпущене волосся, мерзлякуваті сірі пальці ніг торсають камінці. Одразу біля берега, під водою, пролягли милі таємних трубопроводів, тільки поверни клапан — і струменем вдарить нафта, підсмажить німецьких загарбників, що відійдуть у забуті вже сни… пальне чекає на самозаймання, якого не станеться, якщо тільки не розійдеться котресь молоде бюрократичне дрантя або не трапиться весняного піднесення духу, і під жваву мелодію баварського пісняра Карла Орффа
О, О, О,
To-tus flore-o!
Iam amore virginali
Totus ardeo[267]…
всеньке укріплене узбережжя не спалахне від Портсмута до Данджинесса, полум’яніючи від любові до весни. Ось такі підступи щоденно вигадують енергійні голови з «Білої візитації» — зима із собаками, з чорними снігопадами марних слів добігає кінця, от-от лишиться позаду, але чи й тоді вона променітиме потаємним холодом, як у морі запалають вогні?
Казино «Герман Герінґ» переходить на новий режим. Генерал Віверн — тепер єдине знайоме обличчя, хоча, здається, його понизили у званні. Підозри Слотропа про змову міцнішають. Раніше вона була монолітною, всемогутньою — не доступишся. До гри із випивкою та сценою з Катьє, до обох тих раптових прощань. Але тепер…
Приповідка для Параноїків 1: До Творця ти, може, й не дотягнешся, але його створіння полоскочеш.
А тоді, ну, річ у тім, що останнім часом він починає входити в особливий стан свідомості, не сон, безперечно, а можливо, те, що раніше називалося «маренням», хоча барви тут яскравіші, не пастельні… і щоразу видається, що він зачіпає і торкається ще якийсь час знайомої душі, голосу, що не раз говорив через експериментальну апаратуру Керрола Евентира: нещодавно померлого Роланда Фельдспата, давно кооптованого фахівця із систем керування, рівнянь наведення, зворотного зв’язку, що працював на цей і той Повітроплавний Заклад. Скидається на те, що з якихось особистих міркувань Роланд продовжує ширяти над Слотроповим простором у сонячному світлі, чиєї енергії він майже не відчуває, в бурях, що лоскотали йому спину статичною електрикою, тож нашіптує Роланд з відстані у вісім кілометрів, зі страшенної висоти, оскільки розташувався на одній із Останніх Парабол — траєкторій польоту, якими у жодному разі не можна літати, — і працює як один з невидимих стратосферних Перехоплювачів. По той бік він безнадійно обюрократився, як і тут колись, — свої астральні загребущі руки, як і слід було чекати, запускає у «небеса» з
