Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Роланд тремтить. А цей? Цей? очолює найостанніший проліт? Ой, лишенько. Хай Бог милує: що за бурі, і яких же чудовиськ Етеру цей Слотроп зуміє відігнати?
Що ж, Роланд має цим скористатися якнайліпше, от і все. Якщо вони дотягнуться аж сюди, доведеться їм показати, що він знає про Контроль, це одне з таємних завдань його смерті. Його загадкові висловлювання про економічні системи тої ночі біля «Сноксола» — звичайне приятельське фонове патякання, таке вже буття. Спитайте, наприклад, у німців. Ох, то дуже сумна історія, як паскудно їхнє Schwärmerei[268] Контролем використовувала влада. «Параноїдні Системи Історії» (ПСІ), нежиттєздатне періодичне видання 1920-х років, чиї стереотипні пластини, само собою, загадковим чином пощезли, не в одній своїй передовиці висували припущення, що Німецьку Інфляцію розкрутили навмисно лиш для того, щоб спонукати до роботи юних ентузіастів із «Кібернетичної Традиції» Контролю. Зрештою, інфляція роздимає економіку, яка випорскує вгору, як надувна кулька, її власне визначення земної поверхні набуває вартості, неконтрольовано, щодня вище, система зворотного зв’язку, яка, за очікуваннями, мала тримати марку, щоразу зазнає принизливої невдачі… одиничне підсилення у всьому контурі, одиничне підсилення, нульова зміна і т-с-с, і ось назавжди, це були таємні дитячі віршики Дисципліни Контролю — таємні й страхітливі, як стверджують яскраво-червоні історії. Найрізноманітніші непередбачувані коливання були чи не Найгіршою Загрозою. На цих дитячих майданчиках неможливо було розгойдати гойдалку сильніше певного відхилення від вертикалі. Бійки припинялися дуже швидко, і то з невідворотною плавністю. Дощовим дням бракувало блискавки і грому, лиш у нижніх шарах збиралася поважна скляна сірість, монохромний вид долин, забитих замшілим вітровалом, що штрикає корінням у небо зовсім не через свою згубну грайливість (наче якийсь білий сюрприз для горніх небожителів, що не звертають жодної уваги, бодай найменшої…), долин, густих від осені, і під її золотом, під дощем — блякла, перестигла іржа… дуже так вибірково дражниться дошкульний дощ, виганяє вас на пустирища і задвірки, які що далі, то більш таємничі, гірше вимощені й нерозбірливо розмічені на картах, один пустир переходить в інший кривий пустир, і так разів сім, а іноді й більше, обгинаючи кути парканів, через примхи денної пори, поки ми не виходимо, гарячково, безмовно, з району вулиць у сільську місцевість, на клаптики темних полів і в гаї, де починається праліс, де вже видніється важке випробування, тож серця наші завмирають від страху… але як і гойдалку неможливо розгойдати вище, так і в ліс далі певного радіусу не зайдеш. Завжди межа, далі — зась. Під таким наглядом зростати було нескладно. Усе було надзвичайно цільним. Краю вже й не бачили, тим паче — не загравали. Руйнування, ох, і демони — так, серед них і Максвеллів демон, — були десь там, у глибині лісів, а інша звірина плигає поміж валами вашої безпеки…
Так і був жахливий політ Ракети зведений буквально до буржуазних понять, до понять рівняння, ось як ця елегантна суміш філософії та «заліза», абстрактної зміни і шарнірів зі справжнього металу, що описує рух з погляду керування:
зберігаючи, володіючи, пробираючись межи Сціллою і Харибдою аж до самого Бреншлюса. Якщо якісь молоді інженери бачили взаємозв’язок глибокого консерватизму Зворотного Зв’язку і життя, яке їм належало вести в самому процесі його прийняття, він губився чи маскувався — ніхто з них такого зв’язку не простежував, принаймні, за життя: Роланду Фельдспату задля цього довелося померти, померти з усіма шансами Запізнитися — і кільканадцятеро душ, що відчували себе — навіть тепер — Ракетоподібними, такими, що кермують до безмежної блакиті вогнів Вакууму під Контролем, який вони неспроможні навіть назвати… освітлення несподівано м’яке, як м’які хіба що небесні шати, тут відчуття сукупності й невидимої сили, уривки «голосів», погляди на інший порядок буття…
Згодом Слотроп залишиться не так із чітким символом чи схемою, як із дещо лужним присмаком плачу, з нескоротною дивністю, самодостатністю, в яку не проникнути геть нічому…
Так, щось німецьке у цих епізодах є. Загалом, останніми днями Слотроп і сни бачить тією мовою. Його тут навчають Plattdeutsch[269], діалектів зони, яку британці планують зайняти, тюринґського, якщо росіяни раптом не дійдуть до Нордгаузена, де розташовані головні ракетні виробництва. Разом з викладачами мови до нього приходять фахівці з артилерії, електроніки й аеродинаміки, а ще чолов’яга з «Shell International Petroleum» на ім’я Гіларі Баунс, що розповідатиме про реактивний рух.
Скидається на те, що на початку 1941 року британське Міністерство постачання підписало з компанією «Shell» дослідницький контракт на 10 000 фунтів стерлінгів — хотіли створити ракетний двигун, що працював би на чомусь іншому, ніж кордит, який у ті часи використовували для підривання різноманітної людності, і витрачався він зі швидкістю до біса тонн на годину, тож на ракети його було не настачити. Команда під орудою Айзека Лаббока облаштувала майданчик для стендових випробувань у Ланґгерсті, що неподалік Горшема, і заходилася експериментувати з рідким киснем та авіаційним пальним, провівши перше вдале випробування у серпні 42-го. Інженер Лаббок двічі був найкращим студентом у Кембриджі, а ще — Батьком Британських Досліджень Рідкого Кисню, а те, чого він не знав про інші кислі речі, і знати не було потреби. Тепер у головних його асистентах ходить містер Джеффрі Ґоллін, і саме цьому Ґолліну і підпорядкований Гіларі Баунс.
— Ну, сам я прихильник «Esso», — Слотропу здається, що про це таки варто згадати. — Моя стара тарадайка жерла дуже багато, але була гурманкою. Як заповню «Shell», то цілий бутель «Бромо» тра було у бак заливати, аби в отої скурвої «терраплейки» все грало.
— Річ у тім, — брови капітана Баунса, відданого компанії на 110 відсотків, ходять вгору-вниз, допомагаючи йому відбиватися, — що тоді ми займалися тільки перевезенням і зберіганням. У ті дні, ще до япошок і фашистів, виробництвом і очищенням займалися голландці у Гаазі.
Слотроп, безталанний телепень, згадує, як Катьє, втрачена Катьє, вимовляє назву рідного міста, шепоче голландською слова кохання, коли вони пливуть морськими ранками в іншій епосі, за іншого зволення… Хвильку.
— Це не «Bataafsche Petroleum Maatschappij, N. V.»?
— Таки-так.
А також негатив знімка аерофоторозвідки міста, темно-брунатного, з мокрими плямками — ніколи не вистачає часу просушити як слід…
— А ви, остолопи, хоч тямите, — його невідь навіщо намагаються
