Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Там горище, схоже посередині на мансарду. Біля входу сидить трійко молодиків із бакенбардами апашів і молода жінка, споряджена плетеним шкіряним кийком, курять тоненьку сигаретку з неоднозначним запахом.

— Ви заблукали, mon ami[290].

— Е, ну, — знову показує Воксвінґову картку.

— Ah, bien[291]… — вони відсовуються, а він вступає у сум’яття канарейково-жовтих «борсаліні», коміксових черевиків на корковій підошві з величезними круглими носами, наляпаних докупи контрастних кольорів (помаранчевого й блакитного, нев’янучої улюбленої зелені та пурпуру), буденної втіхи полегшення, як це буває у громадському туалеті, і телефонних перемовин у хмарах сигарного диму. Воксвінґа там нема, але його колега, щойно побачивши картку, перериває гучне укладання якоїсь угоди.

— Що вам треба?

— Carte d’identité[292], потрапити до Цюриха, Швейцарія.

— Завтра.

— Нічліг.

Чоловік передає йому ключ до кімнати внизу.

— Маєте гроші?

— Небагато. Не знаю, коли зможу…

Рахує, кидає погляд, шурхоче.

— Ось.

— А…

— Усе гаразд, це не кредит. Накладні витрати. Ще таке, надвір не виходьте, не напивайтеся, тримайтеся подалі від дівчат, що тут працюють.

— Ой…

— Побачимося завтра. — І знову до справ.

Уночі Слотропу незатишно. На жодному боці не вдавалося проспати довше десяти хвилин. Клопи невеликими підрозділами роблять вилазки на його тіло, і не скажеш, що не скоординовано, якщо брати до уваги ступінь його неспання. До дверей підходять п’яниці, п’яниці та ще гультяї.

— Роне, пусти мене, це Дампстер, Дампстер Віллард.

— Що це за…

— Херово мені сьогодні. Ти вже вибачай. Мені не треба так напрошуватися, від мене більше проблем, ніж того я вартий… чуєш… мені холодно… я здалеку…

Різкий стукіт.

— Дампстере…

— Ні, ні, це Мюррей Смайл, проходив з тобою підготовку, 84-та рота, пам’ятаєш? Наші порядкові номери відрізнялися тільки на дві цифри.

— Треба було… треба було все ж таки Дампстеру відчинити… куди він пішов? Я спав?

— Не кажи їм, що я приходив. Просто хотів сказати, що тобі не обов’язково вертатися.

— Невже? Вони сказали, що так буде ліпше?

— Буде ліпше.

Так, але чи вони так казали? — Мовчанка. — Агов? Мюррею? — Мовчанка.

Вітер продимає залізні конструкції, а внизу, на вулиці, вергає з боку на бік ящик від овочів, дерев’яний, порожній, темний. Мабуть, четверта ранку.

— Таки треба вертатися, курва, ще запізнюся.

— Ні. — Лишень шепіт… Але саме її «ні» залишилося з ним.

— Хтотам? Дженні? Це ти, Дженні?

— Так, я. Коханий, як добре, що я тебе знайшла.

— Але мені треба… — Вони дозволять їй жити з ним у Казино?..

— Ні. Не можу. — Але що сталося з її голосом?

— Дженні, я чув, що поцілило у твій квартал, хтось мені казав, одразу після Нового року… ракетою… і мені дуже хотілося повернутися і переконатися, що з тобою все добре, але… так і не вернувся, а тоді Вони перевели мене у Казино…

— Та нічого.

— Але якби я не…

— До них не вертайся.

А десь темною рибою за гранями рефракції у нічній течії сьогодні ховаються Катьє з Алюром, двоє гостей, яких він найбільше хоче побачити. Він намагається вивести голоси біля дверей, вивести, як ноти на гармоніці, але нічого не виходить. Надто глибоко те, чого він хоче…

Удосвіта хтось гримає дуже гучно… з металевою твердістю. Слотроп відчуває, що цього разу треба лежати тихо.

— Ану відчиняй.

— Військова поліція, відчиняй.

Американські голоси, сільські голоси, високі й безжальні. Лежить і мерзне, боїться, що пружинний матрац може його виказати. Можливо, він уперше чує американця, як мав би чути неамериканець. Пізніше він пригадає, що найбільше його здивував фанатизм, упевненість не просто у силі, але у правильності того, що вони зібралися робити… йому давно казали сподіватися такого від фашистів, а особливо від япошок — ми завжди граємо чесно, — але оцих двійко за дверима настільки деморалізують, ну, як вигляд Джона Вейна зблизька (під тим кутом, що підкреслює, наскільки він косоокий, аж смішно, що раніше не помічав), який верещить «БАНЗАЙ!».

— Зачекай, Рею, вже йде…

— Гоппере! Ану, бовдуре, вертайся…

— Не полізу я у вашу гамівну сорооочкууу. — Голос Гоппера стихає за поворотом, поліцейські кидаються навздогін.

І тут Слотропа осяває, достоту, крізь жовто-брунатні фіранки, що це його перший день Ззовні. Перший ранок на волі, йому не треба повертатися. Свобода? А що таке свобода? Нарешті він засинає. Незадовго до полудня заходить молода жінка, відімкнувши двері універсальним ключем, і віддає йому папери. Тепер він англійський військовий кореспондент на ім’я Ян Скаффлінґ.

— Ось адреса одного з наших людей у Цюриху. Воксвінґ бажає вам удачі і питає, чому так довго.

— Маєте на увазі, що йому потрібна відповідь?

— Сказав, що ви маєте подумати.

— А ска-а-ажі-іть-но мені, — йому це щойно спадає на думку, — з якого це доброго дива ви мені так допомагаєте? Ну, за безплатно, просто так?

— А хто ж його знає? Граємо у свою гру. Ви ж бо граєте у свою.

— Е…

Але вона вже пішла. Слотроп озирається: у денному світлі все навколо вбоге і ніяке. Тут і тарганам, либонь, незатишно… Невже він отак перескакує, як Катьє на своєму колесі, по заскочці ось таких кімнат, затримується у кожній, аби хіба зібратися на силі чи достатньо впасти у відчай і наважитися на перехід до наступної, і вороття назад уже нема? Не вистачає навіть часу на те, щоб як слід роздивитися рю Россіні, галасливі пики у вікнах, пошукати заклад, де можна добре попоїсти, дізнатися назву пісні, яку всі насвистують у ці дні передчасного літа…

За тиждень він уже в Цюриху після довгої подорожі поїздом. Доки самотні металічні створіння у затишку суцільного туману проводять дні й години за грою з молекулами, зображаючи промисловий синтез, коли молекули розпадаються, з’єднуються, зчіплюються і розчіплюються, він, дрімаючи, входить і виходить з галюцинацій Альп, туманів, прірв, тунелів, нудних до щему підйомів під неймовірними кутами, у темряві чути передзвін коров’ячих дзвіночків, вранці — зелені схили, запах вологого пасовиська, за вікном неголені робітники йдуть ремонтувати чергову дільницю дороги, довгі стоянки на сортувальних станціях, рейки сходяться і розходяться, як шари розтятої навпіл цибулини, сірість і спустошення, повні свистків ночі, зчеплення, гуркіт, бічні відгалуження, витрішкуваті корови на вечірніх схилах, армійські конвої на переїздах, а потяг мчить далі, ніякої чіткої національності чи протиборчих сторін, Війна всюди, однаковий понівечений краєвид, і «нейтральна Швейцарія» — це радше задушлива умовність, за якою спостерігають з не меншим сарказмом, ніж за «визволеною Францією» або «тоталітарною Німеччиною», «фашистською Іспанією»