Пікнік на узбіччі - Аркадій Натанович Стругацький

Почав я потихенько роздягатися. Зняв годинник, дивлюся — а в Зоні ж ми пробули п’ять годин із хвилинами, панове мої! П’ять годин. Мене аж пересмикнуло. Так, панове мої, в Зоні часу немає. П’ять годин... А якщо подумати, що таке для сталкера п’ять годин? Та плюнути й розтерти. А дванадцять годин не хочеш? А дві доби не хочеш? Коли за ніч не встиг, цілий день у Зоні лежиш рилом у землю і вже не молишся навіть, а ніби як мариш, і сам не знаєш, живий ти чи мертвий... А на другу ніч справу зробив, підібрався з хабарем до кордону, а там патрулі-кулеметники, жаби, вони ж тебе ненавидять, їм тебе навіть арештовувати ніякого задоволення нема, вони тебе бояться до смерті, що ти заразний, вони тебе замочити ладні, і всі козирі у них на руках; іди потім, доводь, що замочили тебе незаконно... І значить, знову рилом у землю — молитися до світанку і знову до темряви, а хабар поруч лежить, і ти навіть не знаєш, чи то він просто лежить, чи то він тебе тихенько вбиває. Чи як Маслакуватий Ісхак — застряг на світанку на видноті, збився з дороги і застряг між двома канавами — ні вправо, ні вліво. Дві години по ньому стріляли, поцілити не могли. Дві години він мертвим прикидався. Дякувати Богу, набридло їм, повірили, пішли нарешті. Я його потім побачив — не впізнав, зламали його, наче й не було людини...

Утер я сльози і включив воду. Довго мився. Гарячою мився, холодною мився, знову гарячою. Мила цілий шматок змилив. Потім набридло. Виключив душ і чую — тарабанять у двері, і Кирило весело репетує:

— Агов, сталкере, вилізай! Зелененькими пахне!

Зелененькі — це добре. Відчинив я двері, стоїть Кирило голий, в одних трусах, веселий, без жодної меланхолії, і конверт мені простягає.

— Тримай, — каже, — від вдячного людства.

— Начхати мені на твоє людство! Скільки тут?

— Як виняток і за геройську поведінку у небезпечних обставинах — два оклади!

Еге. Так жити можна. Якби мені тут за кожного «порожняка» по два оклади платили, я б Ернеста давним-давно подалі послав.

— Ну як, задоволений? — питає Кирило, а сам сяє, рот до вух.

— Може бути, — кажу. — А ти?

Він нічого не сказав. Обхопив мене за шию, притис до спітнілих своїх грудей, відштовхнув і зник у сусідній кабіні.

— Гей! — кричу я йому вслід. — А Тендер що? Підштаники, мабуть, пере?

— Що ти! Тендера там кореспонденти оточили, ти б на нього подивився, який він поважний... Він їм так усе компетентно викладає....

— Як, — кажу, — викладає?

— Компетентно.

— Добре, — кажу, — сер. Наступного разу прихоплю словник, сер. — І тут мене ніби струмом ударило. — Стривай, Кириле, — кажу. — Ану вийди сюди.

— Та я вже голий, — каже.

— Вийди, я не баба!

Ну, він вийшов. Узяв я його за плечі, повернув спиною. Ні, здалося. Чиста спина. Цівки поту засохли.

— Нащо тобі моя спина здалася? — питає він.

Пригостив я його копанцем під голий зад, пірнув до себе в душову і замкнувся. Нерви, чорт їх забирай. Там ввижалося, тут ввижається... До чорта все це! Нап’юся сьогодні як зюзя. Річарда б обдерти, от що! Це ж треба, паршивець, як грає... Ну ні з якою картою його не візьмеш. Я вже і пересмикувати пробував, і карти під столом хрестив, і по-всякому...

— Кириле! — кричу. — У «Боржч» сьогодні прийдеш?

— Не в «Боржч», а в «Борщ», скільки разів тобі казати...

— Кинь! Написано — «Боржч». Ти до нас зі своїми порядками не лізь. То прийдеш чи ні? Річарда б обдерти...

— Ох, не знаю, Реде. Ти ж, проста твоя душа, і не розумієш, яку ми штуку притягли...

— А ти хоч розумієш?

— Я, втім, також не розумію. Це правда. Але тепер, по-перше, зрозуміло, для чого ці «порожняки» слугували, а по-друге, якщо одна моя ідейка пройде... Напишу статтю і тобі її персонально присвячу: Редріку Шухарту, почесному сталкерові, з благоговінням і вдячністю присвячую.

— Отут мене і запроторять на два роки, — кажу я.

— Зате в науку ввійдеш. Так цю штуку й називатимуть — «банка Шухарта». Звучить?

Поки ми так патякали, я перевдягся. Запхав порожню флягу у кишеню, перелічив зелененькі і пішов собі.

— Щасливо тобі залишатися, складна твоя душа...

Він не відповів — вода сильно шуміла.

Дивлюся — в коридорі пан Тендер власною персоною, червоний весь і надутий, як твій індик. Навколо нього юрма — тут і співробітники, і кореспонденти, і пара сержантів затесалися (щойно з обіду, в зубах длубаються), а він знай собі балабонить: «Та техніка, котру ми маємо у розпорядженні, — балабонить, — дає майже стовідсоткову гарантію успіху і безпеки...» Тут він мене побачив і відразу дещо всохся — усміхається, рученькою махає. Ну, думаю, треба драпати. Рвонув я кігті, проте не встиг. Чую — тупотять позаду.

— Пане Шухарт! Пане Шухарт! Два слова про гараж!

— Коментарів не маю, — відповідаю я і переходжу на біг. Але дідька лисого від них відірвешся: один, з мікрофоном, — праворуч, другий, з фотоапаратом, — ліворуч.

— Чи бачили ви у гаражі щось незвичайне? Буквально два слова!

— Без коментарів! — кажу я, намагаючись триматися до об’єктива потилицею. — Гараж як гараж...

— Дякую вам. Якої ви думки про турбоплатформи?

— Чудової, — кажу я, а сам націлююсь точнісінько у нужник.

— Що ви думаєте про мету Візиту?

— Зверніться до вчених, — кажу. І шмиг — за двері.

Чую — шкрябаються. Тоді я їм через двері кажу:

— Настійливо рекомендую, — кажу, — розпитайте пана Тендера, чому в нього ніс як буряк. Він через скромність змовчує, а це була наша найзахопливіша пригода.

Як вони рвонуть коридором! Наче коні, Їй-Богу. Я вичекав хвилину — тихо. Випнувся — нікого. І пішов собі, посвистуючи. Спустився у прохідну, показав бовдурові перепустку, дивлюся — він мені честь віддає. Героєві дня, так би мовити.

— Вільно, сержанте, — кажу. — Я вами задоволений.

Він ошкірився, ніби я йому бозна-як полестив.

— Ну, ти, Рудий, молодець, — каже. — Пишаюся, — каже, — таким знайомством.

— Що, — кажу, — буде тобі у твоїй Швеції про що дівкам розповідати?

— Питаєш! — каже. — Вони ж у мене окропом пісятимуть!

Ні, нічогенький він хлопака. Я, якщо чесно, таких рослих і рум’яних не люблю. Дівки від них без пам’яті, а чого, питається? Не у зрості ж справа... Йду це я по вулиці та розмірковую, у чому ж тут справа. Сонечко світить, безлюдно навколо. І захотілося мені раптом просто зараз Гуту побачити. Просто так. Подивитися на неї, за руку потримати. Після Зони людині тільки одне й залишається — за руку дівчинку потримати. Особливо якщо згадаєш усі ці розмови про дітей сталкерів — що з ними робиться... Та вже