Пікнік на узбіччі - Аркадій Натанович Стругацький
Так потихенько-полегенько допливли ми до кінця вулиці, до повороту. Кирило подивився на мене: звертати? Я йому махнув: найменший хід! Повернула наша «калоша» й пішла якнайповільніше понад останніми метрами людської землі. Тротуар ближче, ближче, ось уже й тінь «калоші» на колючки впала... Усе, Зона! І відразу такий мороз по шкірі. Щоразу у мене цей мороз, і досі я не знаю, чи то це так Зона мене зустрічає, чи то нерви у сталкера розходилися. Щоразу думаю: повернуся і спитаю, в інших буває те саме чи ні, і щоразу забуваю.
Ну добре, повземо потихенько над колишніми городами, двигун під ногами гуде рівно, спокійно — йому що з того, його не зачеплять. І тут мій Тендер не витримав. Не встигли ми ще до першої тички дійти, як узявся він патякати. Ну, як зазвичай новенькі молотять у Зоні: зуби у нього клацають, серце лихоманить, себе погано пам’ятає, і соромно йому, і стриматися не може. Як на мене, це в них щось як понос, від людини не залежить, а ллє собі та ллє. І чого тільки вони не молотять! То почне пейзаж нахвалювати, то візьметься висловлювати свої міркування з приводу прибульців, а то і взагалі щось від справи далеке — ось як Тендер зараз: завів про свій новий костюм і вже спинитися не може. Скільки він заплатив за нього, та яка шерсть тонка, та як йому кравець ґудзики міняв...
— Замовкни, — кажу.
Він сумно так на мене подивився, губами поплямкав — і знову: скільки шовку на підкладку пішло. А городи вже закінчуються, під нами вже глинясте пустирище, де раніше міське звалище було, і відчуваю я — вітерцем тут тягне. Щойно не було ніякого вітру, а тут раптом потягнуло, пилові чортики побігли, і начебто я щось чую.
— Мовчи, сволото! — кажу я Тендерові.
Ні, ніяк не може зупинитися. Тепер про кінський волос завів. Ну, тоді вибач.
— Стій, — кажу Кирилові.
Він негайно гальмує. Реакція добра, молодець. Беру я Тендера за плече, повертаю його до себе і з розмаху — долонею йому по заборолу. Торохнувся він, бідолаха, носом у скло, очі заплющив і замовк. І як тільки він замовк, я розчув: «Тр-р-р... Тр-р-р... Тр-р-р...». Кирило на мене дивиться, зуби зціплені, рот вищирений. Я рукою йому показую, — стій, мовляв, стій, заради Бога, не ворушись. Але ж він так само цей тріск чує, і, як у всіх новачків, у нього відразу думка — діяти, робити що-небудь.
— Задній хід? — шепоче.
Я йому відчайдушно головою теліпаю, кулаком перед самим шоломом трясу — цить, мовляв. Ех, мамо рідна! З цими новачками не знаєш, куди й дивитися — чи то в поле дивитися, чи то на них. І тут я про все забув. Понад купою старого сміття, над битим склом і ганчір’ям різним поповзло якесь тремтіння, дрижання якесь, ну як гаряче повітря опівдні над залізним дахом, перебралося через пагорб і пішло, пішло нам навперейми, поряд із самою тичкою, над дорогою затрималося, постояло з півсекунди — чи це мені здалося тільки? — і втяглося в поле, за кущі, за зогнилі паркани, туди, до цвинтаря старих машин.
Мать їхню, очкариків, у чортову душу, треба ж, додумалися, де дорогу провісити: по виїмці! Ну, і я теж хороший — куди це мої очі дурнуваті дивилися, коли я їхньою картою захоплювався?
— Давай малий вперед, — кажу я Кирилові.
— А що це було?
— А хрен його знає!.. Було — і нема, і дякувати Богу. І стули пельку, будь ласка. Ти зараз не людина, зрозумів? Ти зараз — машина, важіль мій, шестірня...
Тут я спохопився, що мене, схоже, самого словесний понос змагати починає.
— Усе, — кажу. — Ані слова більше.
Сьорбнути б зараз! Витягнути з-за пазухи рідненьку, згвинтити ковпачок, не кваплячись, горлечко на нижні зуби покласти і голову задерти, щоб саме полилося, щоб у самісіньку горлянку, пройняло би, сльозу виточило... А потім флягою поколихати і ще раз прикластися... Барахло ці скафандри, от що я вам скажу. Без скафандра я, Їй-Богу, стільки прожив і ще стільки ж проживу, а без добрячого ковтка у таку ось мить... Ну та годі!
Вітерець начебто вщух, і нічого поганого довкола не чути, тільки двигун гуде спокійно так, сонливо. А навколо сонце, а навколо спека... Над гаражем марево... Усе нібито нормально, тички одна за другою мимо пропливають. Тендер мовчить, Кирило мовчить — шліфуються новачки. Пусте, хлопці, у Зоні теж дихати можна, якщо вміючи... А от і двадцять сьома тичка — залізна жердина і червоний круг на ній з номером 27. Кирило на мене глянув, кивнув я йому, і наша «калоша» зупинилася.
Квіточки закінчилися, пішли ягідки. Тепер найголовніше для нас — цілковитий спокій. Поспішати нема куди, вітру нема, видимість добра, все як на долоні. Он канава проходить, де Слизняк гробанувся, — пістряве там щось видніється, може, ганчір’я його. Паскудний був хлопака, упокій, Господи, його душу, жадібний, дурний, брудний, тільки такі ось зі Стерв’ятником і зв’язуються, таких Стерв’ятник Барбридж за версту бачить і під себе підгрібає... А загалом кажучи, Зона не питає, поганий ти чи хороший, і спасибі тобі, виходить, Слизняче: дурнем ти був, навіть імені твого справжнього ніхто не пам’ятає, а розумним людям показав, куди йти не можна... Так. Звичайно, найкраще дістатися би нам тепер до асфальту. Асфальт рівний, на ньому все помітніше, і тріщина там ця знайома. Тільки от не подобаються мені ці горбочки! Якщо по прямій до асфальту йти, проходити доведеться якраз поміж ними. Ач стоять, наче усміхаються, чекають. Ні, проміж вами я не піду. Друга заповідь сталкера: чи праворуч, чи ліворуч усе повинно бути чисто на сто кроків. А от через лівий горбочок перебратися можна... Правда, не знаю я, що там за ним. На карті нібито нічого не було, але хто ж картам вірить?..
— Слухай, Реде, — шепоче мені Кирило. — Давай стрибнемо, га? На двадцять метрів угору і відразу вниз — ось ми й біля гаража, га?
— Мовчи, дурню, — кажу я. — Не заважай, мовчи.
Угору йому. А довбане там тебе на двадцяти метрах? Кісток тоді не збереш. Або «комарина
