Пікнік на узбіччі - Аркадій Натанович Стругацький
Підійшов Дік, поставив на стіл пляшку.
— Сьогодні я плачу! — крикнув я Ернесту.
Дік на мене скосив очі.
— Усе законно, — кажу. — Премію будемо пропивати.
— У Зону ходили? — питає Дік. — Щось винесли?
— Повний «порожняк», — кажу я. — На вівтар науки. І повні штани на додачу. Ти розливатимеш чи ні?
— «Порожняк”!.. — тужливо гудить Гуталін. — За якогось «порожняка» життям своїм ризикував! Живий лишився, але у світ приніс ще один диявольський виріб. А як ти можеш знати, Рудий, скільки горя і гріха...
— Засохни, Гуталін, — кажу я йому суворо. — Пий і веселися, що я живий повернувся. За щастя, хлопці!
Добре пішло за щастя. Гуталін зовсім розкис — сидить, плаче, тече у нього з очей, як із водопровідного крана. Пусте, я його знаю. Це в нього стадія така — обливатися слізьми і проповідувати, що Зона, мовляв, є диявольська спокуса, виносити з неї нічого не можна, а що вже винесли — повернути назад і жити так, ніби Зони взагалі нема. Дияволове, мовляв, дияволу. Я його люблю, Гуталіна. Я взагалі диваків люблю. У нього коли гроші є, він у першого-ліпшого хабар скуповує, не торгуючись, за скільки просять, а потім уночі тарабанить цей хабар назад, у Зону, і там закопує... Ото реве вже, Боже борони! Ну нічого, він ще розійдеться.
— А що це таке — «повний порожняк”? — питає Дік. — Просто «порожняк» я знаю, а от що таке повний? Вперше чую.
Я йому пояснив. Він головою похитав, губами поплямкав.
— Так, — каже. — Це цікаво. Це, — каже, — щось новеньке. А з ким ти ходив? З росіянином?
— Так, — відповідаю. — 3 Кирилом і з Тендером. Знаєш, наш лаборант.
— Намордувався з ними, напевно...
— Нічого подібного. Цілком пристойно трималися хлопці. Особливо Кирило. Природжений сталкер, — кажу. — Йому б досвіду побільше, поспіх із нього цей хлопчачий збити, я би з ним щодня у Зону ходив.
— І щоночі? — питає він із п’яним смішком.
— Ти це покинь, — кажу. — Жарти жартами...
— Знаю, — каже він. — Жарти жартами, а за таке можна й у морду заробити. Вважай, що я тобі винен два ляпаси...
— Кому два ляпаси? — стрепенувся Гуталін. — Котрий тут?
Схопили ми його за руки, ледве всадовили. Дік йому сигарету в зуби встромив і запальничку підніс. Заспокоїли. А народу тим часом щоразу більшає. Стійку вже обліпили, багато столиків зайняті. Ернест своїх дівок гукнув, бігають вони, розносять кому що — кому пива, кому коктейлі, кому чистого. Я дивлюсь, останнім часом у місті багато незнайомців з’явилося — все більше якісь молокососи у строкатих шарфах до підлоги. Я сказав про це Дікові. Дік кивнув.
— Аякже, — каже. — Починається велика будова. Інститут три нові будівлі закладає, а крім цього, Зону збираються стіною обгородити — від кладовища до старого ранчо[2]. Добрі часи для сталкерів закінчуються...
— А коли вони у сталкерів були? — кажу. А сам думаю: от тобі й маєш, що ще за новини? Отже, тепер не підробиш. Ну що ж, може, це й до кращого — спокуси менше. Ходитиму у Зону вдень, як порядний, — гроші, звісно, не ті, та зате значно безпечніше: «калоша», спецкостюм, те-се, і на патрулі начхати... Прожити можна й на зарплатню, а випиватиму на преміальні. І така мене нудьга взяла! Знову кожну копійку рахувати: це можна собі дозволити, цього не можна собі дозволити, Гуті на кожну ганчірку гроші збирай, у бар не ходи, ходи в кіно... І сіро все, сіро. Щодень сіро, і щовечора, і щоночі.
Сиджу я так, думаю, а Дік над вухом гуде:
— Вчора у готелі зайшов я в бар дрінькнути нічний ковпачок — сидять якісь нові. Відразу вони мені не сподобалися. Підсідає один до мене і починає балачку здалеку, дає зрозуміти, що він мене знає, знає, хто я, де працюю, і натякає, що може добре оплачувати різноманітні послуги...
— Шпик, — кажу я. Не дуже мене цікавило все це, шпиків я тут набачився і розмов про послуги наслухався.
— Ні, милий мій, не шпик. Ти послухай. Я трошки з ним погалакав, — обережно, звичайно, дурника такого склеїв. Його цікавлять деякі предмети в Зоні, і при цьому — предмети серйозні. Акумулятори, «сльота», «чорні бризки» та інша біжутерія йому не потрібні. А на те, що йому потрібно, він тільки натякав.
— То що ж йому треба? — питаю я.
— «Відьмин холодець», наскільки я зрозумів, — каже Дік і дивно якось на мене дивиться.
— Ах, «відьмин холодець» йому потрібен! — кажу я. — А «смерть-лампа» йому, бува, не потрібна?
— Я у нього теж так запитав.
— Ну?
— Уяви собі, потрібна.
— Навіть так? — кажу я. — Ну то нехай сам і роздобуде все це. Це ж раз плюнути! «Відьминого холодцю» ген повні підвали, бери відро та зачерпуй. Похорон за власний кошт.
Дік мовчить, дивиться на мене спідлоба і навіть не посміхається. Що за чорт, найняти він мене хоче, чи що? І тут до мене дійшло.
— Стривай, — кажу. — Хто ж це такий був? «Холодець» заборонено навіть в Інституті вивчати...
— Правильно, — каже Дік неквапно, а сам усе на мене дивиться. — Дослідження, які становлять потенційну небезпеку для людства. Зрозумів тепер, хто це?
Нічого я не розумів.
— Прибульці, чи що? — кажу.
Він розреготався, поплескав мене по руці та й каже:
— Давай-но краще вип’ємо, проста ти душа!
— Давай, — кажу, але злюся. Якого хрена — знайшли собі просту душу, сучі діти! — Гей, — кажу, — Гуталіне! Годі спати, давай вип’ємо.
Ні, спить Гуталін. Поклав свою чорну макітру на чорний столик і спить, руки до підлоги звісив. Випили ми з Діком без Гуталіна.
— Ну добре, — кажу. — Проста я там душа чи складна, а про цього типа я відразу би доніс куди треба. Вже як я не люблю поліції, а сам би пішов і доніс.
— Угу, — каже Дік. — А тебе б у поліції запитали: а чому, власне, цей тип саме до вас звернувся? Га?
Я похитав головою.
— Все одно. Ти, зажирілий кабаниську, у місті третій рік, а в Зоні жодного разу не був, «відьмин холодець» тільки в кіно бачив, а подивився б ти на нього в натурі, та що він з людиною робить — ти би відразу у штани наклав. Це, любчику, страшна штука, її
