Пікнік на узбіччі - Аркадій Натанович Стругацький
— Що ж, — каже Дік, — усе це правильно. Тільки мені, розумієш, не хочеться, щоб якогось чудового ранку знайшли мене у ліжечку і сказали: наклав на себе руки. Я не сталкер, проте чоловік також різкий та діловий і жити, розумієш, люблю. Давно живу, звик уже...
Тут Ернест раптом заволав із-за стійки:
— Пане Нунан! Вас до телефону!
— От диявол, — каже Дік злісно. — Знову, напевне, рекламація[3]. Всюди знайдуть. Вибач, — каже, — Реде.
Підводиться він і йде до телефону. А я залишаюся з Гуталіном і з пляшкою, й оскільки від Гуталіна користі ніякої нема, то беруся я до пляшки серйозно. Чорт би побрав цю Зону, ніде від неї рятунку нема. Куди не підеш, із ким не заговориш — Зона, Зона, Зона... Добре, звичайно, Кирилові носитися, що із Зони проллється вічний мир і Божа благодать. Кирило — гарний чолов’яга, ніхто його дурнем не назве, навпаки — розумаха, але ж він про життя ні чорта не знає. Він навіть уявити собі не може, скільки всякої сволоти крутиться навколо Зони. Ось тепер, будь ласка: «відьмин холодець» комусь знадобився. Ні, Гуталін хоч і алконавт, хоч і психований він на релігійному ґрунті, та інколи подумаєш-подумаєш, та й скажеш: може, справді залишити дияволове дияволу? Не чіпай лайна...
Тут всідається на Дікове місце якийсь шмаркач у строкатому шарфі.
— Пан Шухарт? — питає.
— Ну? — кажу.
— Мене звати Креон, — каже. — Я з Мальти.
— Ну, — кажу. — І як там у вас на Мальті?
— У нас на Мальті непогано, але я не про це. Мене до вас направив Ернест.
Так, думаю. Сволота все-таки цей Ернест. Ні жалю в ньому нема, нічого. Ось сидить хлопчина — смаглявенький, чистенький, красунчик, не голився, мабуть, ще ні разу і дівку ще ні разу не цілував, а Ернестові байдуже, йому б тільки побільше народу в Зону загнати, один із трьох із хабарем повернеться — вже капуста...
— Ну і як поживає добрий старий Ернест? — запитую.
Він озирнувся на стійку і каже:
— По-моєму, він незле поживає. Я б із ним помінявся.
— А я б ні, — кажу. — Випити хочеш?
— Дякую, я не п’ю.
— Ну, запали, — кажу.
— Вибачте, але я і не палю також.
— Хай тебе чорт візьме! — кажу я йому. — Так навіщо тобі тоді гроші?
Він почервонів, перестав усміхатись і тихо так каже:
— Напевне, — каже, — це тільки мене стосується, пане Шухарте, чи не так?
— Що правда, те правда, — кажу я і наливаю собі на чотири пальці. В голові, треба зізнатися, вже трохи шумить, і в тілі така приємна кайфовість: зовсім відпустила Зона. — Зараз я п’яний, — кажу. — Гуляю, як бачиш. Ходив у Зону, повернувся живий і з грошима. Це не часто буває, щоби живий, і вже зовсім рідко, щоби з грошима. Тож давай відкладемо серйозну розмову...
Тут він схоплюється, каже «вибачте», і я бачу, що повернувся Дік. Стоїть біля свого стільця, і з обличчя його я розумію — щось трапилося.
— Ну, — питаю, — знову твої балони вакуум не тримають?
— Так, — каже він. — Знову.
Сідає, наливає собі, підливає мені, і бачу я, що не в рекламації справа. На рекламації він, треба сказати, попльовує — той ще працелюб.
— Давай, — каже, — вип’ємо, Реде. — І, не чекаючи на мене, перехиляє одним духом усю свою порцію і наливає нову. — Ти знаєш, — каже він, — Кирило Панов помер.
Крізь хміль я його не відразу зрозумів. Помер там хтось то й помер.
— Що ж, — кажу, — вип’ємо за упокій душі...
Він глянув на мене круглими очима, і тільки тоді я відчув, немов усе в мене всередині обірвалося. Пригадую, я підвівся, вперся у стільницю і дивлюся на нього зверху вниз.
— Кирило?!. — А в самого перед очима срібне павутиння, і знову я чую, як воно потріскує, розриваючись. І через це моторошне потріскування Діків голос долинає до мене ніби з іншої кімнати:
— Розрив серця. У душовій його знайшли, голого. Ніхто нічого не розуміє. Про тебе питали, я сказав, що з тобою все гаразд...
— А чого тут не розуміти? — кажу. — Зона...
— Ти сядь, — каже мені Дік. — Сядь і випий.
— Зона... — повторюю я і не можу зупинитися. — Зона... Зона...
Нічого навколо не бачу, крім срібного павутиння. Весь бар заплутався у павутинні, люди ходять, а павутиння тихенько потріскує, коли вони його зачіпають. А в центрі мальтієць стоїть, обличчя у нього здивоване, дитяче — нічого не розуміє.
— Малюче, — кажу я йому лагідно, — скільки тобі грошей треба? Тисячі вистачить? На! Бери, бери! — Пхаю я йому гроші і вже кричу: — Йди до Ернеста і скажи йому, що він сволота і покидьок, не бійся, скажи! Він боягуз!.. Скажи і відразу йди на станцію, купи собі квиток і простісінько на свою Мальту! Ніде не затримуйся!..
Не пам’ятаю, що я там ще кричав. Пам’ятаю, опинився я перед стійкою, Ернест поставив переді мною бокал освіжаючого і питає:
— Ти сьогодні ніби з грошима?
— Так, — кажу, — з грошима...
— Може, боржок віддаси? Мені завтра податок платити.
І тут я бачу — в кулаці у мене пачка грошей. Дивлюсь я на цю капусту зелену і бурмочу:
— Ти диви, не взяв, значить, Креон Мальтійський... Гордий, значить... Ну, все решта — доля.
— Що це з тобою? — питає друг Ерні. — Перебрав крапелину?
— Ні, — кажу. — Зі мною, — кажу, — все гаразд. Хоч зараз у душ.
— Ішов би ти додому, — каже друг Ерні. — Перебрав ти крапелину.
— Кирило помер, — кажу я йому.
— Це котрий Кирило? Шолудивий, чи що?
— Сам ти шолудивий, сволото, — кажу я йому. — З тисячі таких, як ти, одного Кирила не зробити. Паскудь ти, — кажу. — Торгаш смердючий. Смертю ж торгуєш, мордо. Купив нас усіх за зелененькі... Хочеш, зараз усю твою лавочку роздовбаю?
І тільки я замахнувся як слід, раптом мене хапають і тягнуть кудись. А я вже нічого не тямлю і тямити не хочу. Кричу щось, відбиваюся, ногами когось копаю, потім отямився — сиджу в туалетній, весь мокрий, морда розквашена. Дивлюся на себе у дзеркало і не впізнаю, і щока посіпується, ніколи цього раніше не було. А із залу — гамір, тріщить там щось, посуд б’ється, дівки верещать, і чую — Гуталін реве, як білий ведмідь під час парування: «Покайтеся, паразити! Де Рудий? Куди Рудого поділи, дияволове сім’я?..» І поліцейська сирена завиває.
Як вона завила,
