Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій

— Дві, ти ж знаєш. Отож, про що це я?

— Про те, як ти закінчила другий розділ.

Я подумав, чи не уточнити. Не ризикнув — це могло викликати в декого зайве роздратування. Нехай все йде своєю чергою, там розберемося. Нікуди цей гурток революціонерів-конспіраторів від мене не дінеться.

— А як ви, парубче? Як ся має ваша дружина? Здається, її звуть Розалінда?

— Марта, не хотілося б тебе перебивати, але його дружину звуть Розалія, — з м’якою посмішкою сказала пані Джессіка. — Чи я помиляюся? — повернулася вона до мене.

— Ні, пані, ви не помиляєтеся, — у моїй посмішці у відповідь було значно більше щирості, ніж зазвичай. — Її справді звуть Розалія. Щодо здоров’я моєї дружини, то дякую вам, вона почувається непогано.

— Ваш чай, — промовила господиня, підсуваючи до мене чашку. — Смачного.

— Дякую, — вона завжди випереджає на кілька слів. Звичайно, якщо співрозмовник настільки дурний і самовпевнений, що намагається наздогнати її. Я зовсім не такий, ні.

Ми почали пити чай. Господиня переглядала нові журнали, гостя в міру самокритично, але дуже докладно, розповідала про достоїнства й недоліки закінченої глави, я роздивлявся навсібіч. Все — як завжди. Начебто б все як завжди. У кімнаті, природно, дещо перемінилося: сухі квіти у вазі вже інші, порцелянові фігурки на стелажі пересунені, те, се, — однак у цілому нічого значного. Крім, зрозуміло, четвертого чайного приладу. Що вже використовувався.

Цікаво, чим це пані Джессіка зобов’язана сьогоднішнім візитом з боку сусідів? Роздає безкоштовні квитки до цирку? Або винайшла еліксир молодості й ділиться з кращими подругами? Або…

— До речі, люба, як там поживають твої золоті «кінські хвости»? — пані Марта закінчила критичний огляд власного витвору і їй стало нудно.

Господиня відклала вбік свіжий випуск «Світу акваріумістики» і розсіяно поглянула на подругу:

— «Кінські хвости»? А я хіба не розповідала? Віднерестились, завтра або післязавтра мають проклюнутися малята.

— Ти випустиш їх в озеро?

— О, не знаю! Це дуже складне рішення. Біологічна рівновага може порушитися. Я відправила листа до редакції, але відповіді дотепер не отримала. Тобі ж відомо, всі журналісти жахливі зазнайки, роблять вигляд, начебто зайняті, а насправді з ранку до вечора тільки ляси точать та катаються по відрядженнях. Нещодавно читала, що один такий пише про піраній: віриш, ні слова правди! Жодного слівця! Так, немов він узагалі не має уявлення про цих риб. А узявся писати — от що кривдно. Скажіть, парубче, ви ніколи не намагалися створити щось літературне? І правильно робили, що не намагалися — («Ні», — спокійно сказав я), — тому що кожен повинен займатися своєю справою. Ви — вчасно розвозити пошту, Мариній з Ронуальдо — майструвати свої механізми, Руслана — вирощувати квіти, Марта…

Пані Марта, яка було задрімала, скинулася й, не відкриваючи очей, промурмотала:

— Звичайно, звичайно, я саме збиралася сказати те ж…

У ній щось скрипнуло, дзвякнуло — вона знову заснула.

— Одним словом, — продовжувала господарка, — кожен мусить займатися своєю справою. Розумієте, своєю! Але цього мало, от де притичина. Не досить просто виконувати свою роботу — потрібно ще й робити це так, щоб… щоб…

Стару іноді заїдає — і вона здатна відключитися на кілька хвилин, завмерши статуєю з музею воскових фігур. От як зараз.

Я тихенько відсунув стілець і підвівся. Ніколи не знаєш, скільки часу пані Джессика перебуватиме в ступорі. Щоправда, останніми тижнями з нею подібне траплялося частіше й частіше, так що мені залишалося тільки сподіватися, що встигну.

У вітальні кілька дверей — я вибрав розташовану в дальньому кутку, праворуч. Наскільки мені було відомо, за нею, у довгому вузькому залі, стара тримала свої акваріуми. А в протилежному кінці «рибної кімнати» був ще один вихід, до сходів, що веде нагору, в спальні покої пані.

У залі я був один-єдиний раз, коли господиня, у неймовірному нападі великодушності, дозволила мені насолодитися видовищем її вихованців. А дальніх дверей я не примітив тоді, тільки пам’ятав за кресленням будинку, де вона знаходиться. Я взагалі здатний із закритими очами намалювати план будь-якого будинку в долині — змусили вивчити, коли брали на роботу. Правильно, до речі, зробили, спасибі їм велике. Тільки б встигнути ще.

«Рибна кімната» захоплює уяву. Уздовж стін вишикувалися й блискають усіма кольорами стелажі з акваріумами. І кого там тільки немає! Золоті рибки (у тому числі й особливо любимі пані Джессікою «кінські хвости»), цихліди, мініатюрні щучки, сомики… Біля дальніх дверей навіть виявилася парочка акваріумів з піраньями. Але в мене не було часу стояти, роззявивши рот, і видивлятися на тутешню пишноту. Сходами я піднявся нагору й увійшов до спальні старої.

Чому саме сюди? чому не помчав на веранду, не заглянув на кухню? — напевно, інтуїція. Складно пояснити, не можу. Не в тім річ. А в тому, що я не помилився.

Спальня пані Джессіки в порівнянні з тієї ж таки вітальнею особливого враження не справляє. По-перше, не настільки вражає несмаком, як вітальня, по-друге, не така велика: середніх розмірів ліжко, тумбочка з лампою, шафа в стіні — ось і все. Нічого, повторюю, особливого. Однак я завмер на порозі, немов у мене, як і в господині, стався ступор. І було від чого.

На ліжку лежав хлопчик років шести-семи, світловолосий, пристойно одягнений — одразу видно, із заможної родини. Тільки цікаво було б довідатися, як ця родина допустила, щоб дитина з’явилася в долині!.. І що мені тепер робити, скажіть на Бога?

Я не придумав нічого ліпшого, ніж розбудити хлопчика. Тихенько підійшов, обережно торкнув за плече й зробив крок назад, щоб не налякати дитини. Він піднявся, сонний, скуйовджений, із червоним відбитком долоні на щоці. Поглянув на мене, як на примару, оглянувся — видно, у пошуках господарки.

— Хто ви такий? — запитав трохи розгублено. — Ви ж тут не повинні бути. А, зрозумів! Ви — листоноша, який приїжджає раз на тиждень, так?

— Ти вгадав, друзяко. Я листоноша. А от ти ким будеш?

Він відразу посмутнішав, шморгнув носом, але відповідати не став. Довелося повторити запитання:

— То хто ти? І звідки, га?

Він не квапився зізнаватися. Тому й не встиг. Двері за моєю спиною скрипнули, і я обернувся, заздалегідь знаючи, кого там побачу.

Багато разів подумки уявляв собі ситуацію, коли пані Джессіка нападає на мене, а я обороняюся. Повірте, нічого обнадійливого в тих картинах не було.

Стара стояла у дверях і насторожено поглядала то на мене, то на хлопчика. Потім ступнула в нашу сторону, і я відчув, як напружуються її м’язи, сплетені з металевих мотузків («Господи, цілком можливо, з чогось