Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Так, отримали вони свою мить свободи, Веблі був лише запрошеною зіркою, але час повертатися до кліток, до раціоналізованих форм смертовбивства — до смерті на службі в єдиного біологічного виду, проклятого знанням про свою смертність…
— Я б усіх вас повипускав, аби знав як, але там немає свободи. Всі тварини, рослини, мінерали, ба навіть інші види людей — усі вони безупинно, буквально щодня, трощаться і складаються докупи, щоб зберегти нечисленну еліту, представники якої найгучніше просторікують про свободу, але самі найменш вільні. Не можу вам навіть дати надію, що одного чудового дня буде якось інакше, що Вони колись вийдуть назовні й забудуть про смерть, і розгублять витончений жах своєї технології, і перестануть використовувати інші форми життя, аби хоч на терпимому рівні утримувати те, що не дає спокою людям, — і будуть натомість як ви, просто тут, просто живими… — Запрошена зірка іде геть коридором.
Усе світло, крім бризок кількох ламп, у «Білій візитації» згасає. Небо сьогодні темно-синє, синє, як флотська шинель, і хмари на його тлі дивовижно білі. Вітер пронизливий і холодний. Старий бригадир Пудинг, тремтячи, вислизає зі свого помешкання, вниз чорними сходами, маршрутом, відомим йому одному, під зоряним світлом прямує порожньою оранжереєю, уздовж галереї, обвішаної мереживними дженджиками, кіньми, дамами, в яких не очі, а круто зварені яйця, відтак через невеличкі антресолі (найнебезпечніше місце…) до комірчини, де гори мотлоху і розмитий морок попри далеке вже дитинство викликають холодок остраху, а тоді знову назовні металічними сходами, вже співаючи для хоробрості, як він сподівається, тихо:
Омий мене у воді,
Там, де миєш доньку брудну, і тоді
Я стану біліший за білену стіну[262]…
і нарешті у крило Д, де ще утримуються божевільні з 30-х. Нічний черговий спить під газетою «Дейлі Гералд». На вигляд просто нечесане вайло, але читає передовицю. А чи не передвістя це чергових виборів? От халепа…
Але є наказ: бригадира пропускати. Старий іде повз вартового, часто дихає, у горлі хрипить слиз. Він уже в тих літах, коли слиз — його щоденний супутник, вікова культура слизу з тисячею проявів, згустками на скатертині в друга, вночі перетворює дихальні шляхи на жорсткі сопла — цілком достатньо, щоб затьмарити сни, а самого розбудити, змусити благати про пощаду…
Голос із камери, надто далеко, аби сказати, з якої саме, виспівує: «Я благословенний Метатрон. Я хранитель Таємниці. Я вартовий Трону…» Тут найбільші вігівські безчинства здерто або зафарбовано — навіщо тривожити пацієнтів? Все у нейтральних тонах, м’яка обшивка, на стінах репродукції імпресіоністів. Залишилася лиш мармурова підлога, і під світлом лампочок вона виблискує, наче вода. Старий Пудинг має проминути пів дюжини кабінетів і палат, перш ніж дістатися мети свого походу. Ще й двох тижнів не минуло, а вже відчувається ритуальність повторення. У кожній кімнаті на Пудинга чекає неприємність, випробування, які він має витримати. А чи не Пойнтсмен усе це влаштував? Аякже, точно, саме він… і як оцей жовторотий пуцьвірінок дізнався, невже я уві сні розпатякав? Невже вони ночами підкрадалися зі своїми сироватками правди, аби… і щойно майнула думка, як ось його перше на сьогодні випробування. На столі у першій кімнаті шприц для підшкірних ін’єкцій. Дуже чіткий і блискучий, а решта кімнати дещо не у фокусі. Так, уранці я трохи не той… не можу прокинутися після цих снів — а чи сни це? Я говорив… Але більше нічого не пригадує, лишень пам’ятає, що говорив, а хтось слухав… Тремтить від страху, обличчя біліше за побілену вапном стіну…
У другій — червона бляшанка з-під кави. Марки «Саварін». Він розуміє, що це значить «Северин». От лихо, оте насмішкувате гімно… Але це не якісь зловорожі витівки супроти обраного страждальця, а здебільшого симпатична магія, повторення геть усюди якоїсь переважної форми (як, наприклад, жоден підривник при своєму глузді не митиме увечері ложки між чашками або ж навіть між склянкою і тарілкою через страх перед тремблером, який вони уособлюють… бо насправді він тримає язичок тремблера між двома його вбивчими контактами, тримає пальцями, які аж болять від настільки несподіваного нагадування)… У третій кімнаті висунута шухляда з картотекою історій хвороби й розгорнута книжка Краффт-Ебінґа. У четвертій — людський череп. Збудження бригадира зростає. У п’ятій — ціпок з ротангу. Я побував на стількох війнах за Англію, що вже й з ліку збився… невже я заплатив недостатньо? Раз за разом наражав себе на ризик, навіщо вони мордують старого? У шостому приміщенні звисає понівечений рядовий з пагорбів Вайтшіт[263], польовий однострій пропалений дірками від куль «Максима», з чорним околом, немов очі Клео де Мерод[264], а власне ліве око вибите, труп уже починає смердіти… ні… ні! шинель, чиясь стара шинель, от і все, лишилась висіти на гачку в стіні… але хіба не чути смороду? От-от заструмує гірчичний газ, простісінько у мозок, задзижчить востаннє, наче марево, якого не хочеш бачити або коли задихаєшся. Кулемет з німецького боку співає дум дідді да да, англійська зброя відповідає дум дум, а ніч стискається, кільцями охоплює тіло, саме перед початком наступу…
У сьомій він ледь чутно стукає кісточками у темний дуб дверей. Замок, керований на відстані за допомогою електрики, відмикається з гуркотом, за гуркотом приходить відлуння. Бригадир заходить і причиняє за собою двері. Кімната у напівтемряві, лишень свічка блимає у дальньому кутку, наче за милі звідси. Вона чекає у високому адамівському[265] фотелі, біле тіло і чорний однострій сьогоднішньої ночі. Він падає на коліна.
— Domina Nocturna… сяюча мати й останнє кохання… твій слуга Ернест Пудинг прибув, як наказано.
У роки цієї війни головне у жіночому обличчі — рот. Помада серед цих крутих і дуже часто поверхових дівчат панує як кров. Очі лишають на поталу погоді і сльозам: останнім
